Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Тепер це все позаду; у нашому суспільстві зостануться лише сліди від пережитих воєнних років і славетна пам’ять про діяння фінляндських чоловіків і жінок. Народи земної кулі стоять на порозі нових часів. Із жахів війни постане інший світ зі своїми випробуваннями і стражданнями людства, але напевно і з поступом і здобутками. Важким буде час для народів, доки не настане той день, який поєднає нації у злагоді і створить підвалини для мирної праці й порозуміння.

Перед нами стають незліченні проблеми, пов’язані з перемир’ям і повоєнним часом. Труднощі здаються нездоланними, але тепер як ніколи ми, фіни, мусимо постійно демонструвати риси, які минулими роками були нашою силою: єдність і витриманість. Докладаючи всіх зусиль у старанній праці й самовідданості, ми зможемо впоратися з буремним часом, а також забезпечити подальше існування й майбутнє нашої держави.

Загартовані в численних боях колишні солдати, які повернулися тепер до своїх домівок! На Вас лежить обов’язок зберегти по всій нашій країні дух взаємодовіри й товариськості, народжений спільними воєнними випробуваннями, а також вселяти у своєму оточенні надію й віру в майбутнє.

Побратими! Я неодноразово, як і тепер, закликав Вас до подальших зусиль, вимагав від Вас майже неможливого, і це ніколи не було марним. Я дякую Вам за блискучі дії на війні, які ніщо у світі не може затьмарити. Дякую кожному командирові й солдатові в суходільному війську, військово-морських і військово-повітряних силах, від найвищого командування до рядовика — офіцерам, унтерофіцерам і рядовому складу, не забуваючи і про медичний персонал, лікарів та медсестер.

Особливо я вдячний своїм найближчим товаришам, начальникам Генерального штабу, головному квартирмайстеру, інспекторам і командувачам родів війська, чиї майстерність і старанність полегшували тягар моєї відповідальності. А ще дякую командувачам армій та груп, керівникові фортифікаційної роботи, а також командувачам військово-морських і військово-повітряних сил, тилових частин, зенітних частин, корпусів, командирам дивізій, які самовіддано й успішно впоралися з важкими завданнями.

Я адресую теплі слова подяки десяткам тисяч робітників, які на фронті і в тилу виконували неоціненну працю на благо оборони — часто й важачи життям. Я дякую залізничникам, які не боялися ні труднощів, ні небезпек. І нарешті дякую всім тим, неназваним тут, хто в різних установах та організаціях самовіддано працював на нашу спільну справу і своїм внеском сприяв тому, щоб зробити неможливе можливим.

Від імені всіх збройних сил — і гадаю, що тут я висловлю думку кожного чоловіка — я від щирого серця дякую нашим лоттам, чия саможертовна діяльність, зокрема й у найнебезпечніших місцях, залишиться повік величним взірцем для фінляндських жінок.

Зичу Вам усім успіху та щастя, яке зроджується на землі вільної Вітчизни.

Нехай провадить нашу долю Всевишній на благо Фінляндії!

Перед закінченням буремного 1944 року я заїхав до Міккелі, яке в трьох війнах гостинно приміщувало найвище військове керівництво, аби передати хрест Свободи, увічнений відтоді на гербі міста.

1945 року перед очільником та урядом Фінляндії постали величезні для наших умов завдання. Тягар мені тоді полегшив прем’єр-міністр Паасиківі, який від 17 листопада 1944 року звикло і вправно виконував відповідальні функції голови уряду.

На ще одного досвідченого державного діяча, який з визвольної війни був моїм другом, радником і помічником, генерала піхоти Рудольфа Вальдена, я вже не міг спертися: у листопаді 1944 року його розбив параліч, від якого він так і не оклигав.

Одним з найважливіших питань, яке потребувало негайного розв’язання, було оголошення парламентських виборів. Їх не відбувалося аж від 1939 року, і після евакуації населення знадобилася масштабна підготовча робота, щоб технічно забезпечити їх проведення, тож постала доконечна потреба швидко її зорганізувати. Вибори відбулися 17–18 березня без якихось негараздів. Комуністи на підставі угоди про перемир’я дістали право брати в них участь як політична партія. Завдяки цьому вони разом із лівими соціалістами утворили «народнодемократичну» групу, яка здобула 49 мандатів у парламенті. Від соціал-демократів пройшло 50 представників, Аграрної спілки — 49, Коаліційної партії — 28, Шведської народної партії разом зі шведськими лівими —15, а Прогресивної партії — 9.

Коли стали відомими підсумки виборів, уряд за звичною парламентською практикою подав у відставку. Прем’єр-міністром залишився державний радник Паасиківі, який сформував новий уряд на базі «червоно-зеленого блоку», тобто соціал-демократів, народних демократів і аграріїв. Зберегли своє місце представники Шведської народної партії та Прогресивної партії, які були в попередньому уряді. Програма урядової коаліції містила широкомасштабні плани радикальних суспільних реформ, які погано узгоджувалися між собою — з одного боку, прагнення до соціалізації, з другого — до розвитку дрібного хліборобства. Також у документі йшлося про зменшення кількості й суспільної ролі чиновників та інше, але в час цілеспрямованого керівництва прем’єр-міністра здійснення такої трансформації мусило зачекати.

Головним завданням під час моєї президентської каденції було й лишалося виконання приписів угоди про перемир’я. Найдражливішим серед них була прописана в 13 статті угоди вимога покарати призвідців війни.

4 лютого 1945 року під головуванням доктора Ейрика Горнборґа було створено комітет, який мав з’ясувати питання політичної відповідальності. Звіт комітету був з історично-політичного погляду гідним, але оминув юридичний бік справи, тому уряд попросив дати висновок найвидатнішого фінського правника, президента Каарло Столберґа. Він констатував, що осіб, які приймали рішення стосовно війни й миру, за правовою системою Фінляндії не можна за це притягнути до відповідальності. Це означало неможливість судити їх якось інакше, ніж видавши закон, який матиме зворотну силу, а така процедура суперечила б засадничим принципам західної правової системи. Єдиною інстанцією, якій можна було подати на вирішення питання такого ґатунку, був Державний суд, вирок якого мусив бути з наведених вище міркувань виправдувальним. Конституція Фінляндії теж не припускала створення спеціального суду, якому надавалось би право розслідувати справи, пов’язані з політичною відповідальністю, і ухвалювати в них вироки.

Схваливши 13 статтю угоди про перемир’я, з політичного погляду ми конче мали врегулювати це питання. Канцлер юстиції Тар’янне запропонував єдино можливий вихід — видати закон, який дасть змогу створити спеціальний суд. Відповідно до цього уряд зробив подання до парламенту, пропонуючи ухвалити закон про покарання призвідців війни.

Коли законопроект надійшов до мене на підпис, першою думкою було відмовитися передавати його до парламенту, зважаючи на висновки президента Столберґа. Проте така позиція спричинила б ускладнення, яке призвело б до загострення становища і дедалі більшого тиску росіян. Добряче все обміркувавши, я дійшов висновку, що єдина для мене можливість — це внести деякі зміни в текст законопроекту, які зроблять його приписи не такими неприємними.

Параграф 1 законопроекту визначав, що формою