Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухісінькому мундирі — наче й не падав у воду.

І от знову вони стоять з Артемом на кладці.

— Увага... Починаємо... Мотор! — кричить режисер.

І знову підбігає юнак у береті, клацає своїм «шлагбаумом» і вигукує:

— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль другий...

Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у воді...

Ми підхоплюємося...

— Стоп! — кричить режисер.

— Тю-у-у...

Пропав такий заряд...

Виявляється, тікаючи, Артем послизнувся і впав. Він був ще в кадрі. А Артем — герой і не повинен падати. Герої не падають. В кіно падають тільки негативні персонажі.

Винуватий Артем бубонів:

— Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... І канатоходець послизнеться...

Режисер хмуриться і мовчить. Головних героїв фільму режисери не лають. Режисери лають лише статистів.

Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усміхається і не підморгує. Іде за тонваген перевдягатися.

І от знову...

— Увага... Починаємо... Мотор!

Клац! — «шлагбаум».

— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль третій...

...Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скажені, по-справжньому радіємо ми, радіємо не стільки «по ролі», скільки тому, що нарешті нас знімають. Бачимо, режисер усміхається, киває нам, задоволений. Ну все!

— Стоп! — гукає раптом оператор.— Не годиться! Гілляка перекриває дівчину...

От іще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, ніби вона винна, що її перекриває якась гілляка...

— Зрубати гілляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть підготувати зйомку! Зриваєте мені роботу! Чорті-що робиться на цій студії! — кричить режисер невідомо на кого.

Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не винні. Ми добре зіграли. Режисер нам кивав і усміхався. І це справді свинство, що цей дубль зіпсовано. Виходить, даремно ми раділи.

Жандарм вилазить з води, ні на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче,— видно, лається... Що ж, ми його розуміємо. Падати у воду не легше, ніж радіти.

— Увага... Почали... Мотор!

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль четвертий...

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Га-га-га!.. Ура!.. Го-го-го!.. І-і-і!..

— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.

Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..

— Увага... Почали... Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Стоп!

У жандарма од клеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живі вуса не витримають, не те що приклеєні.

Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

— Увага!.. Почали... Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий./. Дубль шостий... /

Бемц! Беркиць! Шубовсть! /

— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!..— стараємся ми.

— Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він завмирає, вирячивши очі:

— Що це?! На руці?!

Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно усміхаюся.

Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію...

— Го-годинник...— мимрю я.

— Що-о?! Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дуб лі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав:

— Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйом-ка! — А тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!

У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:

— Не оддам!

— Га?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.

— Не оддам... Це не мій годинник... Він уже раз пропадав. А я його сьогодні хазяїнові оддати мушу.

— То що ж ти мені всю зйомку зіпсувати хочеш?!

— Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду.

Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав:

— Ну, давай уже мені той нещасний годинник...

— Еге... Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.

— Не довіряєш? — усміхається жандарм.

Я мовчу.

І раптом жандарм тихо так, тихо каже:

— А я тобі на пляжі довірив... Не побоявся...

Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?

— Не впізнаєш? — усміхається жандарм. Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:

— У-у... Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.

Бачу — всі кругом сміються: і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:

—• А чого ж ви такий... Казали: «Цар, цар», а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засміялися всі.

— Все правильно,— сказав жандарм-незнайомець.— Щодо царя — ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма — дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм