Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Ну, хлопці, я ж не знав...— сказав дядько.— Я ж не знав, що ви — артисти... Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвічувати ґулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І тут, буквально як у п'єсі,— тільки дядько сказав цю репліку — у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, у кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв,— весело сказав асистент.— Хлопці вам, певно, вже говорили.
— Авжеж,— якось винувато сказав дядько.— Тільки вони сьогодні трошки... так би мовити... не фотогенічні.
Цієї миті ми просунули голови крізь коміри сорочок і асистент побачив наші ґулі.
— Гм,— сказав він.— Привіт, хлопці... Що ж це ви... А втім...— Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку.— По-моєму, нічого... Може, навіть ще краще буде... для типажу... для образу... їдьмо!
— Та хай хоч поснідають,— заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — здивувався асистент.— Уже ж обід скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — Одчайдушно закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снідатимемо! '
— Ой тьотю, не треба нічого! — кинувся я до кухні і зашипів тітці на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Я вам ніколи не прощу, якщо через ваш сніданок...
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродику,— плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде,— прошипів я.
Тітка забігала-за|крутилася по маленькій кухні, як квочка. Розбила блюдце, розлила олію і спакувала нам, нарешті, два «бутербродики», що важили, мабуть, кілограма з півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича — і на студію,— сказав асистент, підводячи нас до газика, що стояв біля будинку.
...Коли ми під'їздили до Лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студію... Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути й дівчина... Тим більше — така дівчина! Що могла одна виступити проти цілого гурту хлопців... Що могла вночі піти у підземелля... Що взагалі ні чорта не боїться...
— Слухайте,— сказав я асистентові.— А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?
— Дівчина? — усміхнувся асистент,— А хороша?
— Отака! — підняв угору великий палець Ява.— Просто хлопець, а не дівчина... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, наказано хлопців, але...
— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово...— з жаром сказав Ява.
— Ну що ж... Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут біля таксопарку.
Ми вилізли з газика, і асистент поїхав.
Біля Вальчиного під'їзду Ява спинився, затупцяв на місці, помацав ґулю і сказав:
— Може, ти сам її гукнеш... Чого обом ноги бити?
От крокодил! Він соромиться своєї ґулі! Все одно ж вона побачить — рано чи пізно!
Я йому так і сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш піти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя більше подруга, ніж моя.
— Подумаєш... Ну, ходімо вдвох... Просто я думав...
Що він там думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої ґулі. Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустріли Вальку. Просто біля під'їзду.
— О, драстуйте! — радісно вигукнула вона.— Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од відповіді.— Ми по тебе... їдьмо на студію... Асистент сказав...
— Невже? їдьмо! О, то це у вас ґулі на лобах!
Таки побачила! Далі ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, від чого це! — простодушно сказала Валька.— Це ви, мабуть, знову щиглі один одному били... Еге ж?
Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він ішов по подвір'ю, сумний і набурмосений, і не бачив нас...
— Ой, а ви знаєте,— зашепотіла Валька,— Будці так перепало, так перепало... Мати повернулася з роботи раніше, ніж звичайно. Він прийшов, а вона дома. І ви ж бачили, який у нього був костюм... Таке було-о... Мені його шкода... І взагалі він не такий уже й поганий... У всякому разі, не мертвяк, як деякі... Хоча б той самий Юрко Скрипниченщ)...
Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кіностудію!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що! Хай зіграє в кіно. Хай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав настрахати до смерті... Хай! Нам хотілося бути сьогодні благородними, добросердими і великодушними.
Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.
— Га? Що? — повторював він, лупаючи очима.
— Та на кіностудію ж... У кіно зніматися... Не хочеш? — тлумачили ми.— Ти що, сказився, від такого відмовлятися...
Словом, коли асистент, як домовились, під'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крім Вальки, ще й Будку, він тільки сказав:
— Ясно... Отже, в перепустці треба поставити цифру 4? Я не помилився?
— Ага,— всміхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидів у машині, зустрів нас весело:
— Привіт, панове! Нічого не питаю, бачу:
