Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Я мовчки кивнув і одтягнув рукав на лівій руці, де був надітий годинник. ^—
— От і добре... От і добре,— Максим Валер'янович якось загадково усміхнувся.
— А що, не знайшли ще того... царя? — спитав я.
— Побачимо, побачимо...— і він знов усміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І водночас я відчував: те, що він знає, хороше, приємне для нас.
— Ну скажіть, ну, будь ласка,— нетерпляче попросив я.
— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студії... Кіно, дорогі панове, найчудесніше диво двадцятого сторіччя...
Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не міг усидіти на місці: весь час крутився і поглядав у вікно — коли вже та студія...
І от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки...».
«От ти ж іще, їй-богу! Ніколи, мабуть, не бути мені людиною...» — подумав я, мацаючи свою ґулю.
Ми під'їхали до отих дверей, що крутяться, і вилізли з машини.
— Доведеться нам зараз розлучитися, панове,— сказав Максим Валер'янович.— Мені в павільйон, а вам — на озеро... Ми у різних картинах... Запам'ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюсь, прийду на вас подивитися.
І Максим Валер'янович пішов у двері, а ми попрямували по асфальтовій дорозі. Ми відчували себе урочисто, наче він щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили ліворуч біле погруддя лобатого мужнього чоловіка. Нам здалося, що той чоловік з крилами і схожий на якогось гордого білого птаха. То був Олександр Довженко, письменник і режисер, ім'я якого носила Київська кіностудія. Ми бачили його фільми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторік у нашому клубі). Отакі-о фільми! Особливо «Щорс». От люблю такі фільми — про героїв!.. І «Поему про море» ми бачили, і «Повість полум'яних літ», а «Зачаровану Десну» — і книжку читали, і кіно бачили. Дуже інтересна там прабаба, яка лається. Так навіть наш Бурмило не вміє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
І те, що одразу після «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого артиста якоїсь особливої ваги і значущості і настроїло нас ще більш урочисто.
Асфальтова дорога звертала ліворуч до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежці, повз якісь довгі сараї. Біля них у безладді стояли вози, тачанки, сани, як у колгоспному дворі. Причому, деякі старезні — наче з музею взяті, деякі новенькі — мов щойно зроблені. І зовсім цілі були, і поламані. Стали попадатися рештки якихось декорацій: там шмат стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламані сходи і поруччя — все, що лишилося від колишнього капітанського містка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возі (із спицями) — прапрабаба сучасної артилерії. А в одному місці — так просто купою навалено якихось уламків розмальованої фанери, картону, ганчір'я.
Несподівано з-за кущів попереду блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Справжнє і звичайне собі невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжні верби схилилися над водою, справжній хисткий місток-кладка перекинувся з берега на берег. І все-таки ні, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині на плаву — невеличкий дощаний пліт на залізних бочках — понтонах, і на тому плоті розкарячилася тринога кінозйомочна камера, біля якої пораються двоє у спецівках. Тут же, поруч з кінокамерою, стирчить на залізній тичці головатий прожектор. А на березі, на тому боці, стоять люди у спецівках і держать великі дерев'яні щити, обклеєні срібним папером, у який ото хороші цукерки загортають. І тими щитами пускають здоровеннецьких зайців на місток, де стоїть дореволюційний вусатий царський жандарм у мундирі, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотці. Жандарм і дядько курять і про щось мирно розмовляють.
На цьому березі — грузовик-фургон, схожий на ті, у яких хліб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. І не в моторі гарчить, а всередині, у фургоні. Як ми потім дізналися, то був так званий тонва-ген, що записує звук. На землі у траві гадючаться, переплітаючись між собою, товсті чорні гумові кабелі. І кабелів тих казна-скільки. Одні до тонвагена тягнуться, інші до озера, просто під воду, і аж біля плоту виринають, щоб у кінокамеру і у прожектор вштрикнутися... І ще по землі розкидані оббиті залізом ящики, лавки стоять, стіл якийсь. І серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помітив я жінку у білому лікарському халаті. «Еге-е... Мабуть, небезпечне все-та^и це діло — кінозйомка. Недарма в них у вестибюлі аптекою пахне... і тут лікар...» — десь далеко-далеко, в глибині душі, дригнулась у мене думка. Дригнулась і завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нікуди, гумових мисливських чоботях човгав у воді біля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
— Що ж ви запізнюєтеся? Зриваєте мені зйомку?
І, каламутячи воду, заспішив на берег.
— Привіт, старики!
Чвиркаючи чоботями, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у наші з Явою обличчя, потім випростався і суворо глянув на асистента:
— Що це за інваліди? Я їх не знаю...
У мене зупинилося серце.
— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився він.— Що ви всі — збожеволіли? Як зговорилися! Той захворів, а ці... Що це за ґулі? Хіба я просив приготувати мені на сьогодні ґулі? Я ґулі не замовляв! Такий був типаж! Я так радів! Зіпсували мені типаж!
І раптом — наче то не він кричав, а хтось інший,— тихо й лагідно промовив, підморгнувши нам:
— Ша, хлопці, все гаразд... Ґулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна... Людмило Василівно! —
