Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— У-у, задрипанці нещасні, шмарогузи погані! — крізь зуби лає нас Ява.
— Зазнайки погані, барахольщики нещасні! — крізь зуби лаю нас я.
— Чемайдани безголові, а не артисти.
—- Гиндики обскубані...
— Авжеж, було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені — і якось виплутуватися.
— Ну да, ми повинні були врешті набратися мужності і спитати суфлера, що там говорити далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль би поїхав далі. А так...
Нам навіть страшно уявити собі, що зараз відбувається в клубі... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорівна і сумним голосом сказала, що спектакль одміняється, бо, як всі бачили, Бобчинський і Добчинський втекли, зрадники, з бойового поста. Зал загув обурено. Яких тільки слів не посипалося на наші голови! Рідні матері і то відмовилися від нас у цю хвилину. Що ж робити тепер? Чим зарадити біді? Який вихід знайти з нашого безвихідного становища?
Нема виходу...
Кинутися з мосту у воду, втопитися?
Ніхто ж не пожаліє навіть... СкаЦсуть — так їм і треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема...
і
* * *
...Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцінили свою роль у житті суспільства. Ми дізнаємося, що спектакль зовсім не зірвався, що Городничий після нашої втечі не розгубився і сказав: «Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський перелякаються і втечуть. Добре, хцо я перед цим зустрів їх на вулиці і вони мені все розказали...» І ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. І спектакль пішов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потім те, що мали говорити ми, говорив хтось із персонажів. Глядачі нічого навіть не помітили. Наче Го-голь написав «Ревізора» без Бобчинського і Добчинсько-го. Спектакль пройшов з шаленим успіхом. Аплодували так, як ніколи не аплодували ніяким справжнім приїжджим артистам... І виконавець ролі Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий Коля Кагарлицький, якого навіть не всі сусіди на кутку знали,— в один цей вечір прославився на все село. Прославився так, що ще трохи — і його ім'ям назвали б одну з сільських вулиць. І тоді раптом ми зрозуміли, що для того, щоб домогтися успіху, треба передусім довго-довго і наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара і така відома істина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови і батьки, і вчителі, і дитячі письменники і про яку завжди так легковажно думалося: «А, то для дурнів, для неспособних!» — ця стара істина раптом дійшла до нас. Дійшла до самого дна душі. Дійшла так, як доходили правила з арифметики: раз — і все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганність цієї істини.
* А *
...Але все це — завтра. Завтра!..
А сьогодні ми ще нічого не знаємо... Ми лежимо голічерева у траві і тихо стогнемо...
Покотилася в небі зірка.
Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалік у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.
Десь далеко-далеко, аж у Дідівщині, валують собаки.
Пахне молодою свіжою зеленню, медвяним цвітом і коровами.
Прекрасне і неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторі безмежжя...
Раптом Ява підхоплюється, сідає, обхоплює зігнуті ноги руками і тикається підборіддям у коліна. В очах його стрибають бісики.
— Артистів з нас не вийшло — це точно! — рішуче говорить Ява.— Я тепер сам нізащо не хочу бути артистом. Хай мені платять у день сто карбованців — не хочу. Мені така нервова робота не підходить... Провалюватись... переживати... Це мені дуже вредно для здоров'я. Знаєш, у мене ідея, Павло...
«Павло?»
Я вирячився на нього.
Ніколи він не називає мене Павлом. Щось у лісі здохло,— дуже вже, мабуть, серйозна ідея, раз він так офіційно мене називає.
— Денисович... якщо вже так,— підказую я.
— Можна й Денисович...— сказав він, навіть не усміхнувшись.— Так-от, Павле Денисовичу, минулого літа у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так... Якби ці пригоди були не з вами, а з кимось іншим і цей хтось інший розказав би їх вам — було б цікаво? Так? Так-от у мене ідея: ми сідаємо і пишемо книгу про наші пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей і поїдемо у кругосвітню подорож. На матеріалі тої подорожі знову напишемо книгу, знову получимо торбу грошей і знову гайнемо у якісь мандри. І закрутиться машина... І ми станемо письменниками... А що — погано? Письменники... Ми з тобою... Стоїмо і пишемо автографи... Карафольці, Колі Кагарлицькому, Гребенючці... Га? Здорово! Як ми раніше не додумались? Письменники... Це, брат, не те що артисти... Артистів тисячі, а письменників — одиниці. От скільки ти письменників знаєш? Ну, Пушкін... Ну, Шевченко... Ну, Глібов, Квітка-Ос-нов'яненко, Котляревський... Ну, Толстой... Ну, Чехов... Це -— класики... А з сучасних? Ну, Гайдар... Ну, Чу-ковський... Михалков... Ну, Забіла, Бичко, Кава... Ну, Комар... І — все! Письменники — це, брат, такі люди, що... А у дитинстві, між іншим, були звичайнісінькі собі пацани, вроді нас...
Я слухаю і дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який він умниця! Як добре мати такого розумного друга!
— І, головне, риску ніякого,— в&де далі розумний
Ява.— У крайньому разі пришлють зна доробку... Як Андрію Кекалу.
Наш сільський поет завклубом Андрій Кекало уже кілька років надсилає свої вірші в усі республіканські, обласні та районні газети України. Стільки листів, як він, ніхто в селі не одержує.
Коли його питають: «Ну як поетичні справи?», він гордо відповідає: «Прислали на доробку...»
Доробляє він, доробляє, а там, диви, у якійсь районній газеті — тиць! — і надрукували.
— Ага, канєшно, канєшно,— кажу я з жаром.— Доробка — так доробка! Подумаєш... Всі доробляють. Нічого страшного.
І ми тут же починаємо обговорювати Явину ідею. Як будемо писати?
Дуже просто — од руки. Як Пушкін і Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо.
По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сільраді на машинці?
