Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

Нас не тішили ні захопливі ігри у густих чагарниках попід Лаврою (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве).

Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.

Нас не тішили всі численні радощі «містечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам наші троячки.

Іншого, зовсім іншого ждали серця наші.

Лаштунки, декорації, грими, приклеєні вуса й брови, вогні рампи, прожектори, кінозйомочні апарати і... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кінозйомках не аплодують),— от чого хотілося нам нестримно, шалено, до болю...

Ми ходили на дорогу і дивилися, чи не їде по нас асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні перезйомки для нас не було.

Тоді ми йшли і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, дивлячись на яскраві афіші й зітхаючи.

А потім ішли і з горя пропивали свої троячки на газо-ваній воді з сиропом.

І от одного разу, сидячи у павільйоні «Соки-води» на бульварі Дружби народів за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивно, що вона не народилась у нас раніше. Створити театр!.. Свій власний театр у Ва-сюківці! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потім розпадається. Ні! Театр! Справжній постійний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТі — чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробі (дід Салимон отака кандидатура для цього!), з білетами від карбованця — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка (обов'язково! Безплатно тільки паршиві драмгуртки виступають)... Словом, справжній художній театр. А що? Сільська «третьяковка» може бути, а сільський МХАТ — ні?

Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.

Великі діла чекали на нас у рідній Васюківці.

РОЗДІЛ XV

Зл'Ш^в-АЬ Я&ІА, СтЛклс,Л0с€оЬ1бОЪО ТТа^Л^И^І НЙ^/ИДЛ,^О'^'КЧа-X)лНЯЪИОСА. І ‘€с/£,-хм011£ЛЛ, УИЛЛ, ТКЛЛ&ІЖОІ і9кММ>і ЛЮ^ОуСС%0І

ТХрі

І от ми лежимо горілиць на траві, дивимося у небо, де глузливо підморгують нам зірки, і страждаємо. На весь космос, на весь Всесвіт страждаємо. І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як подивитися їм у вічі...

І це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля підкрадалася до нас заздалегідь.

Вперше відчули ми це тоді, коли в клубі показували новий, щойно випущений на екрани фільм Київської кіностудії імені Довженка «Артем».

Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційно настроєних дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яб-лунівка і Дідівщина... І оскільки фільм показували спершу у нас — нетерплячі наші родичі з Дідівщини, Яб-лунівки й Пісок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах і велосипедах у Васюківку.

В клубі нічим було дихати від родичів.

Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких рипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кека-лом. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написанЪ, що після перегляду буде «зустріч з учасниками картини...». Андрій Кекало вважав це за «пункт номер один» у плані культроботи на травень місяць. Ми три дні не грали у футбола,— писали конспект зустрічі і хвилювалися.

І от почало крутитися кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.

Кіно крутилося.

Уже прокрутилося півкартини.

Нас не було...

І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, «нашого жандарма», на смерть убили революційні маси. Ми похололи... Як же це так? Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на кладці? І як же тепер буде з нами?

Судомливо вчепившись руками в стільці, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тільки не буває в кіно!). Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фільмі ні річки, ні кладки, ні — бемц! беркиць! шубовсть! — ні революційно настроєних дітей бідняків... Не було того епізоду, в якому ми знімалися... Не було зовсім...

І коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи у своїх білих сорочках і в нових рипучих черевиках жалюгідні й нещасні. Але наші родичі були хороші родичі, благородні й лагідні. Замість того, щоб сміятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.

— Нічого, нічого... Мать, щось у них сталося такеє, що...— казав двоюрідний дядько з Дідівщини.

— А скоріше всього з технічних причин... Через який-небудь брак... Самі ж розказували, як воно марудно знімалося,— казав троюрідний брат з Яблунівки.

— Ага, ага... Плівка засвітилася абощо... Всяке буває,— підгалдикувала п'ятиюрідна тітка з Пісок.

Один тільки завклубом Андрій Кекало позирав на нас косо — ми йому зірвали «пункт номер один» у плані культроботи на травень місяць.

Родичі як у воду дивилися. Через кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він «не монтувався» (а взагалі вийшло дуже добре, він нам щиро вдячний за допомогу і аж плакав, коли вирізав,— це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом...

Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажні шминдрики, гірші за Хлестакова, і не звернули на це уваги. І от тобі маєш. Лежи тепер, і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць.

І не так нам боляче й гірко через свій особистий провал, через свою особисту ганьбу і сором! Що там наші особисті болі й страждання! Скільки разів переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбільших, найболючіших, найнестерпніших страждань,— це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданці, як жалюгідні підлі штрейкбрехери... Ми ж зірвали весь спектакль, підвели всіх. Вага-томісячна робота усього ВХАТу через нас пішла у помийницю...

Багато різних гріхів було у нас на совісті. Але ніколи ми не були зрадниками. З найбільшим презирством і огидою