Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Її голос тремтів, а обличчя палало.

— Дивіться… Я привела вас сюди, щоб показати своє озерце… і сказати вам те, що ви хотіли почути… а ви… ви… повелися зі мною, як звір… зчавили, як велика скеля… Подивіться вниз, на моє озерце!

Не думала вона, що все вийде так, як відбулося. Вона замислювала, що в цю хвилину біля урвища усміхатиметься, навіть весело сміятиметься. Але Мак-Таґґарт зіпсував її ретельно продумані плани! І все ж керівник факторії з Лак-Бейна, як того й хотіла вона, на мить перехилився над краєм урвища. І от тоді дівчина дзвінко засміялася й різко зіштовхнула його вниз.

— Ось вам моя відповідь, мсьє керівнику факторії з Лак-Бейна! — глузливо вигукнула вона, коли чоловік із головою занурився в глибоке озерце, що лежало між стрімчаками.

П’єро, побачивши все, що сталося, ахнув від жаху. Він зразу ж заховався в зарослі ялиці, розцінивши, що ще не час виявляти своєї присутності. Його серце шалено калатало, немов по ньому бив важенний молот, та обличчя випромінювало нестямну радість.

Опершись на долоні й коліна, Верба заглянула через край урвища. Буш Мак-Таґґарт зник. Він пішов під воду, як великий набитий дундук, ким, власне, і був. Поверхня озерця замкнулася над ним, наче в насмішку, із глухим урочистим плескотом. Тоді чоловік з’явився на поверхні, махаючи руками й ногами, аби триматися на плаву, а Непісе, знай, ущипливо викрикувала:

— Bête noire! Bête noire! Звір! Звір…

Бажаючи швидше його потопити, з жорстоким серцем стала вона кидати в нього невеликі палиці й грудки землі. Мак-Таґґарт відновив рівновагу, підняв очі догори й побачив, як дівчина нахиляється над прірвою. Здавалося, вона от-от упаде сторчголов. Її довгі коси звисали вниз, блистячи на сонці. Непісе сміялася самими очима, а зуби її біліли, коли вона ущипливо його ганила:

— Звір! Звір!

Усе ще дивлячись на неї, він почав плисти. Щоб дістатися до глинистого берега, яким можна було вибратися з річки, треба було подолати сто ярдів повільної течії. Усю цю відстань вона пройшла поруч із ним, сміючись, знущаючись над ним і кидаючи в нього палички й камінчики. Мак-Таґґарт завважив, що жодна паличка чи камінчик не були досить великі, щоб заподіяти йому шкоди. Коли, нарешті, його ноги торкнулися дна, вона зникла.

Непісе поквапилася тієї ж стежкою назад, ледь не наткнувшись на П’єро. Швидко дихаючи, вона все ще весело сміялася.

— Я відповіла йому, батьку! Він у водоймі!

Дівчина зникла в ялицевих зарослях, як пташка. П’єро й не намагався її зупинити й слідувати за нею не став.

— Tonnerre de Dieu[22], — пирхнув він і хутко попрямував до іншої стежки.

Повернувшись у хижку, Непісе ледве дихала. Прив’язаний міцною мотузкою до ніжки столу Барі почув, як вона на мить зупинилася біля дверей. Потім увійшла й попрямувала до нього. За час її півгодинної відсутності щеня заледве рухалося. Ці півгодини й ще кілька хвилин до того справили на нього величезне враження. Природа, спадковість й інстинкт взялися за свою роботу, змінюючи Барі, надаючи йому нової свідомості, нового розуміння. Несподіваний дикий імпульс змусив його стрибнути на Буша Мак-Таґґарта, коли той поклав руку на голову Верби. Він це зробив не роздумуючи. Така дія, певно, була далеким відголоском того дня, коли його батько Казан загриз у наметі людину, що наважилася чіплятися до Торпової дружини. І тоді, і тепер усе було через жінку; і тоді, і тепер свою роль зіграло собаче єство.

Непісе зачепила в Барі глибоко приховану пристрасть, що перейшла до нього від Казана. З усіх живих створінь у світі, він знав, що не повинен скривдити саме її, цю дівчину, котра з’явилась у дверному отворі. Пес тремтів, коли вона знов опустилася перед ним навколінці. Раптом у ньому завирувала дика, але шляхетна Казанова кров, що переважила вовчу сутність, підкоряючи вроджену дикість… Лежачи крижем на підлозі, Барі тихо заскиглив і ЗАМАХАВ ХВОСТОМ.

Непісе скрикнула з радості.

— Барі! — прошепотіла вона, охопивши його голову руками. — Барі!

Від її дотику вовчук наче ожив. Він затіпався в радісній дрожі, і Непісе могла це сповна відчути. Вона дивилась у його сяйні очі й ніжно гладила по голові та спині. Дівчині здавалося, що він не дихав. Під її ласками щеня заплющило очі. Дальшої миті вона заговорила до нього, і, зачувши голос, вовчук подивився на неї.

— Це чудовисько прийде сюди й уб’є нас, — казала вона. — Він уб’є тебе, бо ти вкусив його, Барі. Хотіла б я, щоб ти був сильніший, тоді б міг відірвати йому за мене голову!

Дівчина відв’язувала бабішеву мотузку від ніжки стола й ледь чутно сміялася. Переляканою вона не виглядала. Це була надзвичайна пригода, але від самої лише думки про те, що вона по-своєму розправилася з цією людиною-звіром, її серце теленькало дуже швидко. Непісе на власні очі бачила, як він махав руками і плескався, як велика рибина.

— О-хо-хо, ну ти й важкий! — зітхнула вона. — І все ж я