Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
— Mon Dieu, — прошепотів він сам до себе по-французьки, і дальша думка вколола його в саме серце, як гострий ніж: — У неї в жилах ні краплини материної крові. Так, вона справжня француженка, чисте, янгольське створіння.
П’єро змінився, його щось гризло зсередини. Три дні, протягом яких вона займалася пошиттям плаття, Непісе була занадто схвильована, щоб помітити цю зміну, та й П’єро намагався приховати від неї свій стан. Він був відсутній удома десять днів, а коли повернувся з Лак-Бейна, то привіз радісну для Непісе звістку: мсьє Мак-Таґґарт і справді був дуже хворий на печіпу — зараження крові. Ця новина змусила Вербу плескати в долоні й щасливо усміхатися. Але він знав, що керівник факторії неодмінно видужає і згодом знову прийде в їхню хижку на Ґрей-Лун. І коли вже прийде…
Щоразу, як це спадало йому на думку, обличчя П’єро ставало холодним і жорстким, а очі спалахували недобрим вогнем. Він думав про це й у день її народження, навіть коли до нього долинав її радісний, як пісня, сміх. Dieu, попри свої сімнадцять років, вона все ще була дитина, його мала дівчинка! Вона й не підозрювала навіть того жаху, що її чекав. Страх пробудити її назавжди із цього чарівного дитинства утримував його розповісти їй правду, так щоб вона змогла зрозуміти все цілком і повністю. Ні, так не повинно статися. Чоловікова душа палала великою й ніжною батьківською любов’ю. Його маленька донечка сміятиметься, співатиме, гратиметься, а він, П’єро Дю Кен, ніколи не дозволить, щоб у її серце гадюкою заповзло недобре передчуття, що нема-нема, та й зіпсує йому настрій.
Цього дня з південних країв прибув урядовий топограф Мак-Доналд. На його волосся вже давно ліг осінній туманець, з виду він був добродушний веселун, що мав чисте серце. Два дні гостюючи в П’єро, розповів Непісе про своїх доньок, що чекали його вдома, їхню матір — кохання всього його життя, і, перш ніж вирушити на пошуки верхньої межі проростання сосни Банкса, він сфотографував Вербу такою, якою вперше побачив її на вродини: з високою блискучою зачіскою, у червоній сукні, туфлях на високих підп’ятках. Негативи узяв із собою, пообіцявши П’єро, що при нагоді обов’язково надішле їм світлини. Так доля плете химерне й загалом невинне мереживо, що часом переростає в павутину трагедії.
Багато тижнів після візиту Мак-Доналда на Ґрей-Лун було спокійно. Для Барі це були прекрасні дні. Спочатку він ставився до П’єро підозріло. За деякий час — терпляче, аж доки, нарешті, почав сприймати його як невід’ємну частину хижки та Непісе. А за Вербою ж ходив, немов тінь. П’єро з великим задоволенням відзначив цю прив’язаність. «А що, як за кілька місяців він би вчепився в горло мсьє керівника факторії?» — сказав чоловік про себе одного дня.
У вересні, коли Барі вже досяг піврічного віку, він був майже такий великий, як Сіра Вовчиця, і вигляд мав відповідний: ширококостий, довгозубий, з могутніми грудьми й міцними щелепами, що могли вже трощити кістки, ніби палиці. Він був поряд із Непісе, хай би де вона знаходилася. Вони разом плавали в ставку в лісі й у водоймі зі стрімкими берегами. Попервах Барі тривожився, бачивши, як Непісе стрімголов кидалась у воду з того самого місця, звідки якось штовхнула Мак-Таґґарта, але до кінця місяця вона вже привчила його стрибати за нею в цю прірву заввишки у двадцять футів.
Наприкінці серпня Барі вперше побачив представників своєї породи, якщо не рахувати Казана й Сірої Вовчиці. Улітку П’єро відвозив своїх собак на невеликий острів посеред лісового озера, за дві-три милі від хижки, щоб вони могли там бігати на волі, і двічі на тиждень возив їм туди зловлену рибу. В одній із таких поїздок Непісе супроводжувала батька й узяла з собою Барі. П’єро з-поміж іншого захопив довгого батога з кишок карібу, не без підстав вважаючи, що буде бійка, але помилився. Барі відразу ж приєднався до зграї і став разом із нею їсти рибу.
— Він стане прекрасним їздовим собакою, — задоволено осміхнувся П’єро. — Було б добре лишити його на тиждень зі зграєю, Непісе.
Поки ще собаки пожирали рибу, батько й донька непомітно вирушили додому. Їхнє каное тихо ковзнуло у воду й відплило вже на певну відстань, і лише тоді Барі побачив, що його надурили. Він негайно кинувся у воду й поплив за ними, і Верба допомогла йому залізти в каное.
На початку вересня один індіанець, що проходив повз Ґрей-Лун, повідомив П’єро дещо про Буша Мак-Таґґарта. Керівник факторії був дуже хворий. Він мало не помер від зараження крові, але тепер уже одужав. П’єро по-новому заполонив страх, але батько нічогісінько не сказав Непісе про те, що було в нього на думці. Верба майже забула керівника факторії з Лак-Бейна, її тепер сповна тішила дика краса північної осені. Дівчина ходила на далекі прогулянки з П’єро, допомагаючи йому готувати на сніжну пору року нові лінії пасток, і в цих походах її завжди супроводжував Барі.
Більшість вільного часу Непісе готувала його до упряжі. Вона почала з бабішевого ремінця й палиці. Знадобився цілий день, щоб змусити Барі тягти цю палицю, не повертаючись на кожному кроці, щоб оскалитись і клацнути її зубами. Тоді вона закріпила до нього ще один бабішевий ремінь і змусила тягнути дві палиці. Так
