Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Можливо, саме тієї ночі в Непісе вселився Дух бурі. Вона любила громовицю й блискавки та щоразу дивилася на них, як оце тепер. Буря допомагала їй забувати про все, крім неперевершеної величі природи. Її напівдика душа завжди захоплено тремтіла від громового гуркоту й сяйних спалахів блискавиці. Дівчина могла піднімати до неба оголені руки й сміятися з радості, коли навколо неї бушувала злива. Ось і тепер вона могла б довго простояти на цій галявині, чекаючи зливи, якби скиглення Барі не змусило її відволіктись. І щойно кругом, наче свинцеві кулі, затарабанили перші великі краплі дощу, обоє рушили разом у курінь.

Одного разу Барі вже пережив страхітливу грозову ніч. Це було тоді, коли він сидів, сховавшись під корінь одного дерева, і раптом побачив, як блискавка запалила перед ним інший стовбур. Але тепер вовчук був уже не сам, і тепле й м’яке стискання руки Верби на його голові й шиї наповнили його дивною мужністю. Він тихо гарчав на кожен новий гуркіт грому, навіть хотів схопити блискавку зубами. Під своєю рукою Непісе відчувала, як напружувалося його тіло, і в момент страшної тиші вона почула різке тривожне клацання зубів. А тоді почався дощ.

Він зовсім не був схожий на ті дощі, що їх уже бачив Барі. Це була справжня повінь, що струменіла з чорноти небес. За якихось п’ять хвилин їхній прихисток під ялицевим куренем наскрізь промок. Минуло лише півгодини проливного дощу, а на Непісе не було жодної сухої нитки. Вода суцільними потоками бігла по її тілу, сочилася крихітними струмочками з її промоклих наскрізь кіс, падала з довгих вій, а з ковдри під нею можна було вичавлювати воду, як із квача. Барі почувався так само кепсько, як і тоді, коли він разом із Папаючіс’ю потрапив раптом у водойму, і тому намагався все тісніше притулитися до Верби. Здавалося, минула ціла вічність, доки грім перекотився далеко на схід, а відсвіти блискавки стали такими далекими. Та навіть після цього дощ ішов ще з годину. Потім він припинився так само раптово, як і почався.

Весело зітхнувши, Непісе піднялася на ноги. Вода чвакала в мокасинах, коли вона вийшла на галявину. Дівчина не звертала уваги на Барі, що йшов за нею. Тепер уже над верхівками дерев крізь штормові хмари де-не-де виднілося небо. Ось блиснула одна зоря, за нею інша. Верба стояла й дивилася, як вони з’являлися, доки їх висипало стільки, що й годі було полічити. Було вже зовсім світло, куди й щез той чорнильний морок. Прекрасне зоряне сяйво обпорошило маленьку галявину.

Непісе опустила очі й побачила Барі. Він був уже не на прив’язі, ніщо його більше не стримувало, щоб утекти. Навсібіч нього була свобода. Однак пес стояв спокійно й не намагаючись утекти. Мокрий, як водяний щур, він утупив у неї очі й чогось чекав. Дівчина ступила до нього крок і завагалася.

— Ні, ти не втечеш, Барі. Я залишу тебе вільним. А тепер ми мусимо розкласти багаття!

Багаття! Будь-хто, крім П’єро, сказав би, що вона збожеволіла. У лісі не було жодного сухого стовбура чи бодай гілочки! Навколо себе вони чули суцільне дзюрчання води.

— Що ж, ходімо, Барі, — сказала знову Непісе.

Вологий одяг прилип до її тіла з усіх боків, і вона, наче легка тінь, перетнула мокру галявину й зникла в густій хащі лісу. Барі йшов за нею. Дівчина попрямувала до берези, що її запримітила ще вдень, і стала зривати з неї кору. Надерши повний оберемок, вона принесла його до куреня, висипала там і стала складати сирі гілки, доки не вийшла велика купа. У курені Непісе знайшла пляшку із сірниками. Вона підпалила один сірник і піднесла його до купи з березової кори. Одразу ж спалахнуло невеличке полум’я, так, наче загорівся проолієний папір. Півгодини потому багаття Верби горіло так яскраво, що якби не стіна лісу, що оточувала галявину, то його було б видно навіть із хижки, за цілу милю звідси. Вона не переставала підкладати в нього хмиз, аж доки вогонь досяг висоти у два людських зрости. Тоді вона встромила в м’яку землю дві великі палиці й розтягнула на них ковдру, щоб та швидше висохла.

Так минула їхня перша ніч: шторм, прохолодний глибокий басейн, велике багаття і згодом, коли одяг Верби й ковдра висохли, кількагодинний сон. На світанку вони дуже обережно повернулись у хижку. З труби не йшов дим, а двері були зачинені. П’єро й Буш Мак-Таґґарт пішли.

Був початок серпня, коли П’єро повернувся з Лак-Бейна, за три дні до сімнадцятиліття Верби. Він приніс із собою багато подарунків для Непісе: стрічки для волосся, справжнє взуття, яке вона носила час від часу, як ті дві англійки в Нелсон-Гаусі, і, найголовніше, чудову червону тканину на плаття. За три зими, що дівчина їх провела в місії, ці жінки багато чому навчили Непісе. Вони навчили її шити, писати, читати й молитися, і з часом у Верби виникало переконливе бажання робити все так, як вони.

Тож протягом трьох днів Непісе трудилася над своєю новою сукнею й у день свого народження постала перед П’єро в такому вигляді, що йому аж подих перехопило. Вона зав’язала на маківці голови волосся так, як навчила її Івонна, молодша англійка, прикріпивши на зачісці яскраво-червону гілочку дикого льону. Її очі світилися, губи й щоки полум’яніли рум’янцем, а чудове червоне плаття, що ідеально підкреслювало красивий тендітний стан, було зшите саме так, як було модно дві зими тому в Нелсон-Гаусі. Пола сукні сягала трохи нижче колін, а далі — чи то Непісе геть