Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

незліченних поколінь предків. Це був голос його однокровників. Саме це прошепотів П’єро, і мав слушність. Усю золоту ніч Верба прочекала, бо саме вона ризикувала найбільше, могла програти або виграти. Дівчина не промовила ані звука, не відповідала на слова П’єро, а, затамувавши подих, спостерігала за Барі, що ступінь за ступенем, повільно відходив до тіней. За якусь мить він зник. Тоді вона випросталася, відкинула назад голову, і очі її заблищали яскравіше за зорі.

— Барі! — прокричала вона. — Барі! Барі! Барі!

Він, мабуть, добіг лише до краю лісу, бо, тільки-но вона повільно звела дух, як був уже поруч із нею, дивився їй просто в очі й тихесенько скавчав. Непісе поклала йому руки на голову.

— Ваша правда, батьку, — сказала вона. — Барі піде до вовків, але обов’язково повернеться. Він ніколи надовго не залишить мене.

Досі тримаючи одну руку на голові Барі, другою вона вказала на глибоку пітьму лісу.

— Біжи до них, Барі, — прошепотіла вона. — Але ти мусиш повернутися. Ти мусиш. Біжи!

Після цього вони разом із П’єро попрямували до хижки й тихо зачинили за собою двері. У нічній тиші вовчук міг чути невиразні нічні звуки: клацання упряжок, що до них були пристебнуті собаки, неспокійні рухи їхніх тіл, шум від трепету пари крил, дихання самої ночі. Для нього ця ніч, навіть у її спокої, здавалася повною життя. Він знову вийшов у темінь, наблизився до лісу й зупинився, щоби насолодитися її звуками. Вітер змінився, доносячи тепер тужливе виття вовчої зграї, що збурювала його кров. Далеко на заході самотній вовк спрямував свою морду до неба, закликаючи зграю зібратися разом. А тоді зі сходу почулося ще одне виття. Воно здавалося таким далеким, наче це було відлуння попереднього поклику, що затухало в нічній безодні.

Горло Барі давуче перехопило. Він закинув голову догори. Прямо над ним був повний місяць, що наче запрошував його до захопливого й такого таємничого вільного світу.

Звуки, що їх видавлював із горла Барі, поволі зростали, набирали гучності, допоки його відповідь не досягла самісіньких зір. У своїй хижці П’єро й Верба чули його.

— Він пішов, — промовив чоловік, знизавши плечима.

— Oui, він пішов, mon père, — відповіла Непісе, дивлячись крізь вікно.

Роздiл 18

Лісова темрява вже більше не навіювала страху на Барі. У цю ніч його мисливське виття піднялося до зір і місяця, і цим своїм завиванням він уперше кинув виклик ночі й простору, уперше попередив про себе всіх диких тварин, уперше привітав вовче Братство. У цьому витті й відповідях на нього, що долітали звідусюди, відчувалася нова сила — остаточний тріумф природи, що розтлумачила йому: не треба більше боятися лісів та істот у них, це всі вони боялися його. Там, далеко від хижки й від упливу Непісе, було все, чого тепер найбільше хотіла спрагла вовча кров: спілкування зі своїми однокрівцями, червона, тепла кров здобичі й взаємодопомога. Ця остання річ, зрештою, якось таємничо його захоплювала, постійно підганяла, саме її він найменше розумів.

Барі побіг просто в темряву, прямо на північний захід, низько крадучись під кущами, з опущеним додолу хвостом і прищуленими вухами — справжній вовк, що переслідує вночі здобич. Зграя змінила напрямок руху, повернувши на північ. Вона пересувалася швидше, ніж він, тому вже за півгодини її не стало чути. Але самотній вовк, чиє завивання доходило із заходу, був ближче, і Барі тричі на нього відповів.

Ще за півгодини вовчук знову почув зграю, що повернула вже на південь. П’єро легко б зрозумів, чому: їхня жертва знайшла прихисток на іншому боці якоїсь водойми, можливо, озера, і сіроманці пішли по свіжому сліду. На цей час від самотнього вовка Барі розділяла відстань у чверть милі лісом, але перший був уже старий, а отже, досвідчений, тож він звернув убік, рухаючись навперейми так, що опинився на половину, а то й на три чверті милі попереду зграї.

Це був один із тих хитрих вивертів Братства, що його Барі мав іще навчитися. Підсумком власного невігластва і браку майстерності було те, що двічі за дальші півгодини він опинявся поруч зі зграєю, але ніяк не міг до неї приєднатися. Потім настала тривала тиша. Зграя наздогнала свою здобич і під час бенкету не видавала ні звуку.

Решту ночі Барі тинявся на самоті, принаймні доки не сів місяць. Вовчук забіг далеко від хижки, його слід був заплутаний, але він більше не переймався через те, що загубився. Останні два-три місяці сильно розвинули в ньому відчуття орієнтації, оте «шосте чуття», що безпомильно керує польотом голуба чи виводить ведмедя прямо на місце торішньої зимівлі.

Барі не забув Непісе. З десяток разів він повертав назад голову й жалібно завивав, і завжди точно в тому напрямку, де була розташована хижка. Але назад не повертався. Ніч тривала, а разом із нею не припинялися й пошуки чогось таємничого й незбагненного. Навіть із заходом місяця й настанням сірого світанку, коли Барі відчув досить сильний голод, він не почав шукати собі їжі.

Уночі було холодно, а стало ще холодніше, коли згасло світло місяця й зір. Скрізь, особливо на відкритих просторах, лежав глибокий білий сніг, і на ньому вовчук лишав чіткий відбиток своїх лап і кігтів. За декілька годин він проторував не одну милю, постійно рухаючись, тож як забриніло світання, був уже виснажений. А потім настав час, коли, клацнувши