Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Вона поквапилася надвір. П’єро ще не повернувся, і дівчина стрімко кинулась у ялицеві чагарі, що росли позаду хатини, тримаючи Барі, немов зв’язаний посередині повний мішок. Він так себе і відчував. Але, як і раніше, не мав ані найменшого бажання вириватися від неї. Непісе бігла разом із ним, доки їй не заболіли руки. Тоді вона зупинилася і спустила його на землю, тримаючи в руці прив’язаний навколо його шиї кінець ременя. Вона заздалегідь була готова, що вовчук спробує втекти. Дівчина чекала, що ось-ось він кинеться від неї навтьоки, і якусь хвилину чи дві уважно на нього дивилася. А Барі тим часом піднявся на ноги й став озиратися навсібіч. Тоді Верба заговорила з ним знову ніжненько:

— То ти не збираєшся тікати, так, Барі? Ти хочеш лишитися зі мною. І якщо те чудовисько ще раз наважиться вчинити зі мною так, як вчинив там, ми його вб’ємо.

Вона відкинула назад волосся з лоба й від самої думки про те, що відбувалося на краю урвища, на мить забула про Барі. У цей час він дивився на неї, просто в очі, а тоді її погляд знову впав на собачá.

— Ні, ти не втечеш, ти підеш зі мною, — прошепотіла вона. — Ходімо.

Бабішева мотузка натягнулася на шиї Барі, коли Непісе потягнула його за собою. Це було схоже на сильце, яке задушило зайця, і вовчук уперся передніми лапами, злегка вишкіривши зуби. Дівчина перестала тягнути, безбоязно поклала йому руку на голову. З боку хижки до неї вже долинали звуки гучної розмови, і вона знову взяла Барі на руки.

— Bête noire! Bête noire! — уїдливо вигукнула вона так гучно, що її голос міг бути почутий за кільканадцять ярдів. — Повертайтесь у Лак-Бейн! Дикий звір!

Непісе швидко попрямувала в ліс, що ставав усе густішим і темнішим, і тепер уже в ньому зовсім не було стежок. Тричі протягом дальшої півгодини вона зупинялася, щоб спустити Барі на землю й дати руці перепочити. І щоразу ласкаво благала його бігти за нею. Удруге й утретє Барі звивався і виляв хвостом, але, крім цієї демонстрації задоволення, далі справа не йшла. Коли мотузка натягалася навколо шиї, він лягав долічерева, а раз навіть загарчав і люто огризнувся на повідець. Тому Непісе й далі довелося нести його на руках.

Нарешті вони вибралися на поляну. Це була крихітна галявина в самому серці лісу, більша за хижку лише в три чи чотири рази. Під ногами росла м’яка й зелена трава, густо всіяна квітами. Цією маленькою оазою протікав струмочок, через який перестрибнула Непісе, тримаючи Барі під пахвою. А на краю потічка стояв невеликий курінь зі свіжозрізаного смерекового та ялицевого гілля. Зазирнувши всередину, Непісе перевірила, чи все там було так, як вона залишила вчора. Полегшено зітхнувши, дівчина опустила на землю свою чотириногу ношу й прив’язала кінець бабішевого ременя до смерекової гілляки.

Барі підліз під стінку вігвама й, піднявши голову та широко розплющивши очі, став уважно дивитися на свою супутницю. Жоден рух Верби не лишався непоміченим. Вона так і сяяла зі щастя. Її сміх, солодкий і дикий, як пташині трелі, змушував серце Барі пульсувати із шаленою швидкістю. Здавалося, щеня от-от почне радісно стрибати з нею серед квітів.

На якийсь час Непісе наче забувала про Барі. Її дика кров вирувала з безмежної радості від перемоги над керівником факторії з Лак-Бейна. Вона ще й іще уявляла, як той борсається руками-ногами у водоймі, змальовувала образ його в їхній хижі, як він, мокрий і розгніваний, розпитує її батька, куди вона зникла. А батько, знизуючи плечима, каже, що не знає, що, імовірно, втекла в ліс. Їй і на думку не спадало, що, вчинивши так із Бушем Мак-Таґґартом, вона піднесла вогонь до динаміту. Вона й помислити не могла про ту небезпеку, що в одну мить могла збити рум’янець із її обличчя й захолодити кров у жилах. Дівчина не розуміла, що Мак-Таґґарт віднині став для неї найнебезпечнішою загрозою у світі.

Зрозуміло, що Мак-Таґґарт був розлючений. Але чого їй боятися? Батько теж розсердиться, якщо вона розкаже йому, що сталося на краю прірви. Але вона нічого не розповість, інакше він просто вб’є гостя з Лак-Бейна. Керівник факторії видавався дужим чоловіком. Але П’єро був сильнішим. Вона безмежно покладалася на свого батька, і ця впевненість успадкувалася нею від матері. Можливо, навіть просто зараз П’єро відправляє Мак-Таґґарта назад у Лак-Бейн, кажучи, що його місце там, а не тут. Але вона не повернеться в хижку, щоб переконатися в цьому. Краще вона зачекає тут. Батько обов’язково здогадається, де вона ховається, і коли те чудовисько піде, він її знайде. Але як же було б весело жбурнути в нього палицею, коли Мак-Таґґарт ітиме лісом назад!

За деякий час Непісе повернулася до Барі. Вона принесла йому води й дала шматок сирої риби. Кілька годин вони були самі, і що далі, то більше Барі бажав лишатися з дівчиною, іти за нею, хай би куди вона прямувала, тулитися близенько до неї, відчувати дотик її сукні, руки´, чути голос. Але це бажання ніяк не виявлялося. Він ще був лісовим дикуном, чотириногим варваром, напіввовком і напівсобакою, що сидів тихо і смиренно. З Уміском він би грався, з Угуміс’ю — бився, на Буша Мак-Таґґарта оскалився б і вкусив його за найменшої можливості. Але з дівчиною все було інакше. З Барі починало відбуватися те, що колись із його батьком Казаном: у серці зароджувалася любов до дівчини. Якби Верба навіть вигнала його тепер, однаково він не пішов би від неї. Якби юнка кинула його тут одного, то все одно Барі би слідував за нею на відстані. Його погляд був постійно прикований до її обличчя. Вовчук дивився, як вона розклала невелике багаття й приготувала собі рибу. А тоді спостерігав за