Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

І він швиденько відкинув кийка й схопився за ковдру.

Якби чоловік міг передбачити, що станеться в майбутньому, то неодмінно скористався б кийком. Якби Мак-Таґґарт тільки міг уявити велику трагедію, де Барі мав зіграти ключову роль, розбиваючи його надії і знищуючи його світ, то забив би його до смерті тут, під світлом зір. А якби Барі міг передбачити, що мало статися між цим звіром із білою шкірою й найгарнішою істотою в лісі, то боровся б іще відчайдушніше, не здаючись навіть у задушливих обіймах ковдри керівника факторії. Цієї ночі доля розіграла для них обох дивну партію, і тільки доля, а може, ще зорі на небі, знали про те, як усе завершиться.

За півгодини багаття Буша Мак-Таґґарта знову яскраво горіло, а в його відблисках виднівся Барі. Він був загорнутий у ковдру й туго зв’язаний міцними ременями, на манір того, як пеленають індіанських немовлят. Ковдра мала форму кулі, а з неї стирчала лише вовчукова голова. Барі був безнадійно спійманий і так тісно замотаний, що ледве міг поворухнутися. За декілька футів від нього Мак-Таґґарт промивав у тазі з водою кровоточиву рану на руці. На товстій, як у бика, Мак-Таґґартовій шиї також виднілася червона смуга крові.

— Мале чортеня! — гиркнув до вовчука. — Мале чортеня!

Він раптом підійшов до Барі й ударив його важким кулаком по голові.

— Розмізчити б тобі голову за це… Так я, певно, і зроблю!

Барі бачив, як Мак-Таґґарт підібрав палицю, що лежала недалеко від багаття. П’єро колись переслідував його, але це вперше вовчук був так близько до людини, що міг бачити її червоні звірячі очі. Вони не були схожі на очі тієї чудової істоти, що спершу майже зловила його в павутині свого волосся, а згодом лізла за ним під скелю. Це були очі звіра. Вони змусили його зіщулитись і спробувати сховати голову в ковдру, коли Мак-Таґґарт підняв палицю над головою. Барі загарчав, і у світлі багаття блиснули його білі ікла. Прищуливши вуха, він хотів уп’ястися зубами в червоне горло нападника, де уже був лишив один слід.

Палиця опустилась один раз. Тоді ще раз, і ще, і ще. А коли Мак-Таґґарт нарешті закінчив, Барі лежав напівмертвий, із заплющеними від ударів очима і з закривавленим ротом.

— Ось так ми вибиваємо диявола з дикого собаки, — прогарчав Мак-Таґґарт. — Гадаю, ти більше не спробуєш мене цапнути, га, малий? Стонадцять чортів, ти прокусив мою руку майже до кістки!

Він знову заходився промивати рану. Зуби Барі вп’ялися глибоко, й обличчя керівника факторії мало стривожений вигляд. Надворі стояв липень — поганий місяць для укусів. Зі свого спорядження він витягнув маленьку пляшку віскі й налив трохи напою на рану, лаючись у батька-матір, коли йому почало нестерпно пекти.

Напівзаплющеними очима дивився Барі на Мак-Таґґарта. Він уже зрозумів, що, нарешті, зустрів найсмертельнішого з усіх ворогів. І все ж вовчук не боявся. Кийок у руці Буша Мак-Таґґарта не знищив його духу, навпаки, убив у ньому страх, розбудивши не знану досі ненависть. Такої ненависті щеня не відчувало навіть тоді, коли боролося зі злодійкуватим совеням Угуміс’ю. Мстива ворожість вовка тепер палала в ньому поряд із дикою хоробрістю собаки. Він не затремтів, коли Мак-Таґґарт ще раз підійшов до нього. Барі спробував дотягтись і знову вкусити цього монстра. Намагаючись це зробити, сповите в ковдру щеня перекинулося з боку на бік, схоже на безпорадну кумедну купу лахміття.

Це видовище насмішило Мак-Таґґарта. Він знову сів, притулившись спиною до дерева, і набив люльку.

Барі не зводив очей із Мак-Таґґарта, коли той курив. Він стежив, як чоловік розлігся на голій землі й заснув. Пізніше вовчук прислухався до жахливого хропіння чудовиська. Невтомно протягом довгої ночі звір силувався звільнитися з ковдри. До кінця життя Барі пам’ятатиме цю жахливу ніч. У товстих гарячих складках ковдри його кінцівки й усе тіло були стиснуті так, що в жилах майже не циркулювала кров. Утім пес жодного разу навіть не заскиглив.

Вони почали подорож ще вдосвіта. І якщо в тілі Барі майже зовсім припинився кровообіг, то кров Буша Мак-Таґґарта так і вирувала із шаленою швидкістю. Чоловік складав свої останні плани, швидко йдучи лісом із Барі під пахвою. Він негайно пошле П’єро по панотця Ґротіна в його місію за сімдесят миль на захід. Керівник факторії одружиться з Непісе, так, одружиться з нею! Це заспокоїть П’єро. А коли той піде по місіонера, він лишиться з дівчиною наодинці.

Ця думка запалила Мак-Таґґартову кров, як міцне віскі. У його гарячій, нерозважливій голові не було й думки про те, що скаже йому Непісе, якої гадки вона про нього і його пропозицію. Він стиснув кулаки й різко засміявся, коли на мить уявив, що П’єро може й не захотіти віддати її. П’єро! Бах! Йому ж не первина уколошкати людину. Зовсім ні, робив він це не раз і не двічі.

Мак-Таґґарт знову засміявся й почимчикував ще швидше. Ні, програти неможливо, і Непісе від нього нікуди не втече. Він, Буш Мак-Таґґарт, господар цієї дикої місцини, зверхник її народу, вершитель їхніх доль. Єдина влада й найвищий закон.

Сонце було вже досить високо, коли П’єро, стоячи з Непісе біля своєї хижки, показав їй