Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Тільки двадцять миль з усього шляху можна було подолати на човні, а решту дороги треба було йти пішки, тож Мак-Таґґарт мав невеликий багаж, а в його таборі всього-то було, що кілька зрізаних гілок ялівцю замість постелі, легка ковдра й маленьке багаття. Перед тим, як приготувати вечерю, керівник факторії дістав багато мідних силець зі свого невеликого ранця й за півгодини розставив їх на заячих стежках. Цей метод добування м’яса був зручніший і надійніший, ніж тягати на собі в спекотну погоду рушницю. Шість-сім силець було досить, щоб упіймати щонайменше трьох зайців, один із яких неодмінно буде молодим, матиме досить ніжне м’ясо, щоб засмажити його. Розмістивши сильця, Мак-Таґґарт поставив на вугілля пательню з беконом і заходився варити собі каву.

З усіх таборових запахів саме запах бекону досягав найдальших закутків лісу. Для цього зовсім не треба вітру. Він розповсюджувався сам собою. Тихої ночі лис міг учути цей запах за милю, а якщо дує бодай легенький вітерець, то й за дві милі щонайменше. Саме цей аромат бекону долинув до Барі, коли той лежав на своєму звичному місці нагорі бобрової гаті.

Після пригоди в ущелині й смерті Вакаю Барі не надто щастило. Усвідомлення небезпеки тримало його поруч зі ставком. Харчувався він майже самими раками, і цей новий приємний запах, що прийшов разом із нічним вітром, пробудив у ньому голод. Але запах був ледь уловимий: однієї миті добре відчутний, а іншої — його вже й не було. Барі покинув греблю й узявся шукати джерело пахощів у лісі, та за якийсь час повністю втратив його слід. Мак-Таґґарт закінчив приготування бекону й почав його їсти.

Настала чудесна ніч. Можливо, Барі спав би собі спокійно у своєму гніздечку на вершечку греблі, якби запах бекону не розбудив у ньому нове відчуття голоду. Після пригоди в ущелині глухий ліс наганяв на нього страх, особливо вночі. Але ця ніч була схожа на тьмяний золотий день. Місяця на небі не було, але зірки густо сяяли, наче міріади далеких ліхтариків, заливаючи землю м’яким розпорошеним світлом. Легкий вітерець щось приємно нашіптував верхівкам дерев. Скрізь було дуже тихо. Стояв кінець липня. Індіанці крі називають такі дні часом «линяючого місяця», а чипів’яни — «місяцем тиші». Вовки в такий час не виходять на полювання; сови наче втрачають голос; лисиці, якщо й крадуться між дерев, то тихенько, немов тіні; і навіть бобри зупиняють свою роботу. Лосі, олені й карібу заледве рухають рогами й узагалі ними не б’ються.

І от у цій тиші Барі почав своє полювання. Спершу він сполохнув сім’ю молодих куріпок, та вони від нього втекли. Потім ганявся за зайцем, що виявився прудкішим. Отак, безуспішно полюючи, він згаяв цілу годину. Тоді Барі почув звук, що змусив завирувати кожну краплину його крові. Вовчук був саме неподалік табору Мак-Таґґарта, а те, що він чув, було звуками зайця, що борсався в однім із силець. Барі вийшов на невеликий, осяяний зорями простір, де побачив вуханя, що дриґав лапами найдивовижнішим чином. Це на мить вразило вовчука, і він на хвилину зупинився.

Заєць Вапус устромив свою пухнасту голову в сильце. Злякавшись, він відстрибнув убік, від чого гіллячка, що до неї був прикріплений мідний провід, піднялася вгору. Тепер малий наполовину висів у повітрі, тільки задніми лапами торкаючись землі. Вухань шалено чеберяв ними, а петля тим часом усе тугіше стягувала його шию.

Барі аж рота роззявив із захвату. Він не мав жодного уявлення, яку роль у цьому химерному дійстві відіграють мідний дріт і гілка смереки, розумів лише, що Вапус дивно стрибав на задніх лапах зовсім не по-заячи. Можливо, вовчук подумав навіть, що це якийсь різновид гри. Однак він не дивився на Вапуса так, як дивився досі на бобра Уміска. Барі знав, що заєць досить смачний, тож за якусь мить кинувся на свою здобич.

Майже напівмертвий на той момент Вапус і не пручався. При світлі зір Барі покінчив із ним, після чого цілих півгодини бенкетував свіжиною.

Мак-Таґґарт не чув ані звуку, бо сильце, що в нього потрапив Вапус, було розташоване від табору далі, ніж усі інші. Він сидів біля жарин, опершись спиною на дерево, курив чорну люльку і хтиво мріяв про Непісе, а Барі знову подався у свої нічні мандри. Вовчук більше не бажав полювати. Він був надто ситий, але все ще принюхувався в освітлений зорями простір, безмежно насолоджуючись спокоєм і золотим сяйвом ночі. Щеня ішло по заячому сліду, поки дісталося нарешті до того місця, де дві звалені колоди залишали між собою прохід, не ширший за його тіло. Воно протиснулося крізь прохід, аж тут щось затягнулось у нього на шиї. Клац — і притиснуте до землі деревце раптом піднялося в повітря, а разом із ним злетів і Барі, сам не розуміючи, що сталося.

Гавкіт у його горлі перетворився на здушене хрипіння, а за мить він почав так само незвично рухатись, як перед тим Вапус, що наче в такий спосіб йому мстився. Щоб не спустити дух, Барі змушений був вертіти ногами, а дріт тим часом усе більше стискався навколо його горла. Коли він натягав дріт, усією вагою свого тіла тягнучи його до землі, гілка покірно гнулася донизу, а коли вона пружинила й піднімалася вверх, то й Барі опинявся високо підчепленим догори. Вовчук люто боровся. Було дивом, що його тримав тонкий дріт. Ще трохи, і він би розірвався, але шум боротьби почув Мак-Таґґарт. Чоловік знав, що такі гучні звуки могли бути від куниці, рисі, лисиці чи вовчука, але не від зайця. Тож керівник факторії, поквапившись у напрямку сильця, захопив ковдру й важкого кийка.

Побачивши Барі, що висів на кінці дроту, Мак-Таґґарт спершу подумав, що то вовк. Він кинув ковдру й підійняв над головою кийка. Якби небо було хмарним або зорі світили менш яскраво, Барі, безсумнівно, загинув би, як перед тим і Вапус. Але, уже тримаючи палицю