Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

зникли в каналах, десь стільки ж узялися за вільхи й верби. Барі нетерпляче чекав Уміска та його приятелів. Нарешті він побачив, як четверо бобренят відплили від однієї з менших хаток. Вони виповзли на своє звичне місце для ігор — гладкий тванистий берег. Барі так сильно завиляв хвостом, що аж усе його тіло затряслось, і поквапився уздовж греблі їм назустріч.

Коли щеня вибігло на берег, Уміск був там сам і гриз довгу, щойно зрубану вербу, у той час, як інші бобренята товклись у густих заростях молодої вільхи.

Цього разу Уміск не втік. Він звів очі й спокійно подивився на Барі. Вовчук сів, премило й приязно виляючи хвостом. Кілька секунд бобреня дивилося на нього, а тоді так само спокійно повернулося до своєї вечері.

Роздiл 10

У житті кожної людини бувають моменти, що визначають дальшу її долю на добре чи зле. У житті Барі такою фундаментальною річчю став бобровий ставок. Куди б він пішов, якби не натрапив на той ставок, що б із ним далі трапилось, залишається загадкою. Але в його життя ввійшов ставок. Саме ця водойма заступила собою спогади про старий вітролом, а в бобрах щеня знайшло друзів, що певною мірою компенсували йому втрату Казана й Сірої Вовчиці.

Ця дружба, якщо тільки її можна так назвати, дійшла до певної межі. Щодня старші бобри звикали бачити вовчука поряд, і наприкінці другого тижня, якби Барі від них раптом пішов, вони б засумували за ним, але зовсім не так, як той засумував би за бобрами. З їхнього боку це була лише доброзичлива терпимість. Для Барі все було інакше. Він досі потребував материнської турботи; ним усе ще керували щенячі бажання, і малий нічого з тим зробити не міг. А коли наставала ніч, у нього з’являлося непереборне бажання йти до великої домівки бобрів, до Уміска та його товаришів і проситися нічліжанином.

Протягом цих двох тижнів, що минули після героїчної вилазки Щербатого Зуба на греблю, Барі шукав собі їжу за милю вгору по течії струмка, де водилося багато раків. Але його домівка була біля ставка. Ніч і більшу частину дня він незмінно проводив саме там. Спав біля самісінької гаті або й на ній, якщо погода сприяла. Бобри так до нього звикли, що почали вже його сприймати як постійного гостя. Вони працювали в його присутності, ніби щеняти зовсім не існувало.

Барі захоплювався роботою бобрів і ніколи не втомлювався дивитися, як вони працюють. Товариші вражали його й водночас збивали з пантелику. День за днем він бачив, як вони заготовляли колоди і сплавляли їх по воді до нової споруди, спостерігав, як неухильно росте нова гребля завдяки зусиллям бобрів. Одного дня вовченя лежало за десяток футів від старого бобра, що перегризав дерево в шість цалів у поперечнику. Коли дерево впало й старий бобер відскочив від нього вбік, Барі відскочив також. А потім вовчук повернувся назад, обнюхав пеньок і дуже здивувався, коли на підмогу цьому боброві раптом вискочили дядько, дідусь чи тітка Уміска.

Він так і не зумів умовити Уміска й інших бобренят прийняти його до своєї компанії, тож десь за тиждень більше й не намагався розпочати з ними гру. Насправді, їхні забави збивали його з пантелику майже так само, як дії старих бобрів, що будували греблю. Уміск, наприклад, полюбляв баватись у грязюці на краю ставка. Він був схожий на дуже маленького хлопчика. У той час, як його старші родичі сплавляли товсті стовбури дерев до великої греблі, Уміск носив невеликі тонкі палички, будуючи власну гать.

Уміск був здатен годинами майструвати свою греблю так само запопадливо, як його мама-тато працювали на великій гаті, а Барі міг увесь цей час лежати лежма за кілька футів від нього й із великим зацікавленням стежити за малим. У цьому напівзасохлому бруді Уміск рив свої невеличкі канали, достоту, як хлопчик, що навесні, коли починає танути сніг, влаштовує річки й навіть цілі океани, населяючи їх уявними піратами. Своїми гострими маленькими зубками він валив верболіз завтовшки в палець, уявляючи, що насправді то величезне дерево, а коли одне з цих чотири-чи п’ятифутових деревцят падало, безперечно, відчував таке ж задоволення, як і Щербатий Зуб, коли валив сімнадцятифутову березу. Барі не міг до кінця зрозуміти суті дій Уміска. Він і сам полюбляв гострити зуби об гілки, але ж для цього не треба аж так старанно очищати гілочки від кори та ще й ковтати її.

Ще одна боброва забава взагалі не приваблювала Барі. Неподалік того місця, де він уперше зустрівся з Уміском, піднімався з води високий, злегка нахилений берег, заввишки футів зо дванадцять. Саме цією гладенькою, добре втоптаною похилою площиною бобренята спускались у воду. Уміск забирався на берег у тому місці, де було не так стрімко, залазив на самісіньку верхівку, сідав на свого плаского хвоста, відштовхувався, спускався вниз, наче на санчатах, і бульхався з великими бризками у воду. Інколи там одночасно бавилося шестеро, а то й десятеро бобренят, а бувало, що й хтось зі старих бобрів, шкутильгаючи, вибирався нагору й собі спускався, як малий.

Одного разу під вечір, коли гора для ковзання була повністю мокра й слизька після недавнього катання, Барі забрався на неї й узявся оглядати місцевість. Виявилося, що ніде так сильно не пахло бобрами, як тут. Він почав обнюхувати гору, зайшовши далі, ніж було слід. За якусь мить його лапи роз’їхались у різні боки, і вовчук із диким вереском покотився вниз. Удруге у своєму житті опинившись під водою, Барі відчайдушно забрьохався у ставку. За хвилину чи дві таки дістався м’якого мулу й насилу пробрався ним на твердий берег. Нарешті в нього було чітке уявлення