Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Останній праворуч від себе запримітив великого валуна, одним боком навислого над землею, і різко повернув туди. Це була чудова схованка, і вовченя поквапилося в неї залізти.

А от Вакаю попрямував просто на галявину.

З того місця, де лежав, Барі міг чудово бачити, що сталося далі. Ледве він заліз під скелю, як в ущелині з’явилися Непісе й П’єро. Побачивши Вакаю, вони враз зупинилися, що непомалу потішило Барі. Вони боялися Вакаю! А той стояв посеред ущелини, і сонце падало прямо на нього, так що його чорна шерсть світилася, як дорогий атлас. П’єро на мить окинув його оком. Чоловік був не з тих, хто вбиває заради вбивства. Його швидше можна було вважати захисником дикої природи. Але він бачив, що, попри пізній сезон, шкура Вакаю була чудова, і підняв рушницю.

Барі побачив цей рух. Помітив також, як за мить із кінця рушниці щось вилетіло, а потім почувся той оглушливий гуркіт, що кілька днів тому приніс йому самому невимовний біль, коли куля Верби пройшла через його плоть. Він швидко подивився на Вакаю. Великий ведмідь спіткнувся, упав навколішки, а тоді з усіх сил піднявся на ноги й незграбно попростував далі.

Рев рушниці почувся знову, і вдруге Вакаю впав. Не влучити з такої відстані П’єро не міг. Ведмідь був чудовою мішенню. Так, сталося вбивство, однак саме воно й було ремеслом Непісе й П’єро, лише з цього вони й жили.

Барі аж колотило, але не так зі страху, як від хвилювання. Можна сказати, що в цей трагічний момент він і не боявся зовсім. Глянувши на Вакаю, вовченя жалібно заскавуліло. Ведмідь дивився на своїх ворогів, нижня щелепа в нього відвисла, ноги підкосилися, кров із легень лилася через рот. Барі скавулів, бо саме Вакаю годував його рибою й тому став для вовченяти другом, а ще через те, що знав: клишоногий мав померти. Почувся третій, останній, постріл. Вакаю впав і більше не піднявся. Його велика голова опинилася між передніми лапами, і Барі почув стражденний кашель. А потім запала тиша. Так сталось убивство з необхідності.

За хвилину, стоячи над Вакаю, П’єро промовив до Непісе:

— Mon Dieu, яка чудова шкура! У Лак-Бейні за неї дадуть двадцять доларів!

Він витягнув ножа й почав точити його об камінь, який носив у кишені. У ці хвилини Барі міг виповзти з-під скелі й утекти з ущелини, адже про нього на мить забули. Тоді Непісе згадала про щеня й таким же дивним, зачудованим голосом знову промовила те слово: «Барі». П’єро, стоячи навколінках, подивився на неї.

— Oui[19], люба. Це дитя дикої природи. І тепер він зник…

Верба похитала головою.

— Ні, він не зник, — сказала вона, обшукуючи темними очима залиту сонцем галявину.

Поки Непісе дивилася на стрімкі кам’яні стіни ущелини, куди вони загнали Вакаю й Барі, П’єро знову почав оглядати шкуру великого чорного ведмедя, щось собі бурмочучи під ніс.

— Non[20], це неможливо, — сказав він хвилину тому, але Непісе була іншої думки. І ця думка надихнула дику молоду душу. На її губах і щоках червоніло хвилювання, а очі зоріли навкруги.

Дівчина шукала очима по нерівних краях галявини ознак цуценяти, а сама думками поринула в минуле. Два роки тому вони поховали її матір під високою смерекою біля хижки. Того дня для П’єро назавжди згасло сонце, а її життя наповнилося невимовною самотністю. Тоді ввечері, як уже зайшло сонце, біля німої могили зібралося троє: П’єро, Непісе й великий гаскі з білою зіркою на грудях і білим кінчиком на вусі. Він був вихованцем небіжчиці від щенячого віку, охоронцем, завжди її супроводжував, навіть у час смерті невідступно сидів у головах її ліжка. А тієї ж ночі собака зник. Він пішов так само тихо, як відійшов у вічність її дух. Ніхто й ніколи не бачив його після цього. Це було незвично, а для П’єро це стало справжнім дивом. Десь глибоко в серці жило загадкове переконання, що собака пішов за його коханою Вйолою на небо.

Але Непісе провчилася три зими в місіонерській школі в Нелсон-Гаусі. Вона багато дізналася про білих людей та істинного Бога, тож була переконана: П’єро помиляється. Вона гадала, що материн гаскі або відразу помер, або приєднався до вовчої зграї. Якщо він і справді подався до вовків, то цілком можливим видається той факт, що знайдене в лісі собачá — плоть і кров вихованця її матері. Це видавалося правдоподібним. Біла зірка на грудях, білий кінчик вуха, те, що він не вкусив її, коли міг би легко вп’ястися іклами в м’яку плоть її рук! Поміркувавши, вона дійшла саме такого висновку. Доки П’єро зрізав ведмежу шкуру, дівчина почала вишукувати Барі.

А щеня тим часом ні на п’ядь не ворухнулося зі свого укриття під скелею. Воно лежало, геть як мертве, не зводячи очей із того похмурого місця, де нещодавно розігралася трагічна сцена. Цього воно не