Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Та скеля Барі не височіла на сто футів над рівниною, бувши заввишки лише в людський зріст. Вона стирчала біля самісінького струмка, а позаду ріс смерековий ліс. Багато годин Барі не спав, а лише насторожено лежав і прислухався до кожного звуку, що лунав з темного світу навкруги нього. Цієї ночі така пильність була не просто цікавістю. Його знання надзвичайно розширились в одному напрямку: він зрозумів, що був дуже маленькою частинкою всієї цієї прекрасної землі, що лежала під зорями й місяцем, і направду жадав познайомитись із нею до кінця, але вже без усяких бійок і поранень. Вовчук уже знав, що означають сірі тіні, які час від часу безмовно вилітали з лісу на місячне світло. Цими чудовиськами були сови, а з ними він уже стикався в бою. Барі чув, як об землю цокають копита, крізь густі чагарники продираються огрядні тіла, а тоді до нього знову долинуло мукання лося. До нього долітали також і не знані досі голоси: різке тявкання лисиці, неземне глузливе крякання полярної гагари десь на озері за півмилі від нього, жалібне нявкання рисі, що долинало з боку лісу за цілу милю звідси, низьке протяжне каркання дрімлюг, які літали між ним і зорями. Він почув дивний шепіт у кронах дерев: так розмовляв із гіллям вітер. А от неждано-негадано із самого серця мертвої тиші до скелі Барі вискочив олень і, зачувши в повітрі вовчий запах, із жахом помчав геть.
Усі ці звуки набули для Барі конкретних значень. Він став швидко розуміти дику природу. Його очі світилися новим блиском, кров збуджено вирувала в жилах. Часто протягом багатьох хвилин він лежав, майже не рухаючись. Але з-поміж усіх цих звуків, що долинали до нього звідусіль, найсильніше враження на нього справляло вовче виття. Знову й знову він услухався в нього. Це виття лунало то ген далеко, так, що Барі чув лише легкий шепіт, то так гучно, ніби вовки засапано бігли поруч із ним, женучи перед собою здобич, вили на все горло, полум’яно запрошуючи із собою на дику оргію і його, щоб і він скуштував теплої крові. Вони його кликали, кликали, кликали… Це був поклик його рідні — кість від кості, плоть від плоті — поклик дикої сміливої мисливської зграї, що до неї колись належала і його мати! Це був голос Сірої Вовчиці, яка розшукувала сина серед ночі; це її кров запрошувала його долучитися до Братства вовчої зграї.
Слухаючи цей поклик, Барі тремтів. У його горлі чулося тихе, здавлене виття. Він стояв біля крутосхилу й хотів піти: сама природа змушувала його кинути все й бігти. Але в ньому існувало два різних єства, а це означало внутрішню боротьбу. Собака, що жив усередині, мав приглушені, чи то пак приспані інстинкти, і саме цей собака й утримував Барі всю цю ніч на вершині скелі.
На ранок Барі знайшов уздовж струмка багато раків і, наївшись досхочу їхнього соковитого м’яса, зрозумів, що вже ніколи не буде голодний знову. Востаннє так досхочу він наїдався відібраною в горностая Сікус’ю куріпкою.
Уже надвечір’ям Барі вийшов на ту частину лісу, де було дуже тихо й спокійно. Струмок тут уже глибшав. Місцями його береги утворювали маленькі озерця. Двічі вовченяті доводилося робити великий гак, щоб обійти ці водойми. Воно йшло дуже тихо, прислухаючись і спостерігаючи. Відтоді, як того нещасливого дня малюк залишив свій рідний барліг під вітроломом, він ще жодного разу не почувався вдома, як оце тепер. Здавалося, що вовчук бродить давно знаними місцями, де неодмінно знайде собі друзів. Можливо, це була ще одна дивна таємниця інстинкту, чудо природи, бо на той час Барі перебував у володіннях старого Щербатого Зуба. Саме тут полювали його батько й мати за кілька днів до його народження. Неподалік цього місця відбулась у воді битва Казана й Щербатого Зуба, коли першому заледве вдалося врятуватися.
Барі цього не знав і ніколи не дізнається. Як ніколи не знатиме, що йшов старими стежками. Але щось усередині якось дивно його хвилювало. Він понюхав повітря, наче відчув у ньому дух знайомих речей. Це був тільки якийсь легкий нечіткий запах, передчуття чогось таємничого.
Вовчук ступив у відвічний ліс. Тут не було підліска, і він ішов під деревами, наче у великій печері, а крізь її дах то тут то там пробивалося сонячне світло й золотими плямами лягало на землю. З добру милю Барі прошкував спокійно, не зустрічаючи нікого, крім кількох прудких птачешок, що швидко сновигали в повітрі. Не почулося тут за цей час ані найменшого звуку. І ось, нарешті, вийшов до тихого широкого озерця. Навколо водойми росла суцільна стіна вільхи й верболозу. Барі побачив, як на воду лягали промені вечірнього сонця, і несподівано для себе почув ознаки життя.
Мало що змінилось у колонії Щербатого Зуба відтоді, як йому довелося захищатися від ворожих нападів Казана та видри. Старий бобер ще постарішав і потовстішав. Узявши за звичку більше спати, він, либонь, став менш обережним, бо спокійно дрімав на своїй величезній, зробленій із бруду й гілок греблі, коли раптом на високому березі за футів тридцять-сорок з’явився Барі. Вовченя так тихо підійшло до колонії, що жоден із бобрів його не побачив і не почув. Воно лягло на живіт, сховавшись у високій траві, що росла біля берега, і цікавим оком стало стежити за кожним рухом. Ось прокинувся Щербатий Зуб. На хвильку він став на короткі задні лапи, наче солдат на чатах, постукав своїм плоским жирним хвостом і, голосно свиснувши, з плюхом пірнув у ставок.
