Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

у своєму житті він подорожував уночі, але цього разу зовсім не боявся, що хтось зможе напасти на нього в темряві. Найпохмуріші тіні вже більше його не лякали. У ньому боролися дві його природи — вовка й собаки, — і вовк виявився переможцем. Час від часу він зупинявся, щоб зализати свою рану, тоді злісно гарикав, наче відчуваючи до неї особисту неприязнь. Якби це бачив або чув П’єро, то швидко зрозумів би, що й до чого, і сказав би: «Нехай здихає! Жоден кийок не виб’є з нього диявольського духу!»

Годиною пізніше в такому ж кепському гуморі Барі вийшов із непроглядного лісу, де протікав струмок, на відкриту місцину, що тяглась уздовж невисокого гірського хребта. Це була невеличка долина, де полювала величезна білосніжна сова Угуміс’ю. Угуміс’ю вважався місцевим патріархом. Він був такий старий, що заледве бачив перед собою. Тому ніколи не полював разом з іншими совами, не ховався в темній хвої смерек чи ялівців, не літав безшумно ночами, чатуючи на здобич. Його зір був такий слабкий, що з вершини смереки він не розгледів би навіть зайця, а лисицю прийняв би за мишу.

Такий старий Угуміс’ю, навчений за своє довге життя тяжким досвідом, міг полювати тільки із засідки. Тому він ховався в траві й цілими годинами, не видаючи ні найменшого звуку й не ворушачи жодною пір’їнкою, з ангельським терпінням вичікував, коли до нього підійде якийсь маленький звір. Іноді він помилявся. Наприклад, одного разу напав на рись, прийнявши її за зайця, через що позбувся ноги. Тож тепер птах, дрімаючи вдень на гілці дерева вниз головою, чіплявся за неї лише однією ногою. Шкутильгаючи, майже сліпий і такий старий, що навіть повилазило пір’я на вухах, він усе-таки зберіг у собі велетенську силу, і коли був розлючений, то клацання його дзьоба було чутне на двадцять ярдів накруги.

Три ночі не мав Угуміс’ю мисливського щастя, а цієї ночі йому не таланило особливо. Повз нього пробігло двоє зайців, і на обох він напав зі своєї засідки. Перший легко уникнув совиних пазурів; другий теж утік, залишивши в дзьобі нападника трохи шерсті. Угуміс’ю був голодний, аж живіт до спини тягло, і коли до нього став підходити Барі, вирішив зігнати на ньому злість за всі свої невдачі.

Але якби Барі сам помітив Угуміс’ю під темним кущем і зрозумів, що той готується кинутися на нього зі своєї засідки, то й тоді навряд чи змінив би свій напрямок. У ньому самому завирувала кров. Він також був не проти з ким-небудь побитися.

Угуміс’ю своїм слабким зором побачив нечіткі обриси чиєїсь постаті, що простувала долиною й нарешті порівнялася з місцем засідки. Сова насторожилася. Наїжачивши пір’я, вона стала схожою на величезну кулю. Її майже сліпі очі засвітилися, як два блакитнаві вогняні озерця. Футів за десять від неї Барі зупинився, щоб зализати свою рану. Птах, затамувавши подих, став чекати. Барі знову рушив у дорогу й, не пройшовши й шести футів, почув, як на нього зі страшним громовим гуком могутніх крил кинулася величезна сова.

Цього разу Барі не зронив ні найменшого звуку болю чи страху. Жоден мисливець ніколи не чув, щоб пійманий у пастку вовк коли-небудь просив відпустити його на волю, чи скавулів, коли в нього потрапила куля, чи просив пощади, як били кийком. Він завжди вмирає, безмовно ощиривши зуби. Тієї ночі Угуміс’ю напав на вовченя, а не собачá. Першим випадом Барі був збитий із ніг, і за деякий час птах огорнув його широко розпростертими величезними крилами. Підібгавши його під себе, сова намагалася вчепитися в нього своєю єдиною лапою, люто дзьобаючи по спині.

Одного тільки удару цим дзьобом десь біля голови було б досить, щоб покласти зайця на місці, але при першому ж нападі сова зрозуміла: у неї під крилами зовсім не заєць. Люте гарчання було відповіддю на ці удари, й Угуміс’ю відразу ж пригадались і рись, і відірвана нога, і те, як йому ледве вдалося врятувати свою шкуру й забратися від звіра геть. Старий харцизяка засурмив на відступ, але теперішній Барі вже не був тим, що колись бився з Папаючіс’ю. Досвід і поневіряння загартували його, зробили старшим. Його щелепи перейшли вже від лизання кісток до їх розгризання, і перш ніж Угуміс’ю встиг відчепитися від нього, якщо тільки він збирався це зробити, ікла Барі з лютим завзяттям уже встромилися в його єдину ногу.

У нічній тиші було чути, як сова ще голосніше забила своїми крилами. На хвильку чи дві Барі довелося міцно заплющити очі, щоб Угуміс’ю не вибрав їх дзьобом. Але вовченя міцно вчепилося ворогові в лапу, і коли його зуби дійшли до м’яких частин ноги нічного розбійника, переможно загарчало. На щастя Барі, він схопив Угуміс’ю саме за лапу, і тепер зрозумів, що його перемога над совою залежатиме від того, як довго зуміє тримати у своїй пащі цю ногу. Стара сова не мала іншої лапи, щоб захищатися нею, і, будучи піймана за іншу лапу, уже не могла вразити Барі навіть дзьобом. Тож вона продовжувала гучно плескати своїми чотирифутовими крилами.

Крила здіймали навколо Барі велику бучу, але не могли заподіяти йому ні найменшої шкоди. Він усе глибше встромляв свої ікла. Гарчання стало ще злостивішим, коли вовченя скуштувало совиної крові, і всім його нутром раптом пробігло пристрасне бажання погубити це нічне чудовисько, наче смерть цього створіння могла винагородити його за всі біди й незгоди, що він їх пережив, відколи втратив матір.

Угуміс’ю досі ніколи не зазнавав такого страху, як тепер. Рись схопила його одного разу, та все-таки лишила живим, хоч і навіки кульгавим. Але рись не гарчала, як це тепер робив супротивник, і не чіплялась у нього мертвою хваткою. Тисячу й один раз ночами Угуміс’ю чув вовче виття. Інстинкт підказував йому, що воно має означати. Сова бачила, як іноді вночі проходили повз неї вовчі зграї, і щоразу, як це траплялося, вона глибше забивалася від