Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

страху в тінь. Для неї, як і для інших диких істот, вовче виття означало смерть. Але допоки ікла Барі не вп’ялись у її лапу, вона ще по-справжньому не знала, що таке страх перед вовками. Знадобилися б цілі роки, щоб утовкмачити їй у не надто рясну на розум голову цей страх. Але тепер вона зрозуміла, що це. Найбільший у житті страх розчепіреною п’ятірнею пройшовся по її нутрощах.

І раптом Угуміс’ю перестав лопотіти крилами по Барі й піднявся в повітря. Немов величезні віяла, могутні крила розрізали повітря, і от Барі відчув, як більше не торкається землі. Утім відпускати свою жертву він і не думав, а вже за хвильку чи дві вони знову гепнулися на землю.

Угуміс’ю спробував знову. Цього разу він був успішнішим, злетівши в повітря разом із Барі на цілих шість футів від землі. Та вони все ж таки знову впали. Утретє старий розбійник намагався розгорнути крила й звільнитися від хватки Барі. А тоді, так і не змігши цього зробити, змучений, він упав, розпростерши велетенські крила, шиплячи й махаючи дзьобом.

Під цими крилами в мозку Барі розворушився хижий мисливський інстинкт. На півмиті він ослабив хватку на нозі й спробував учепитися зубами трохи вище. Та невдало: схопитися поталанило лише за пір’я. Будучи такою ж швидкою, як і Барі, сова тут-таки скористалася моментом. У змиг ока вона вирвалася від нього й злетіла вгору. Різкий смик — і пір’я вирвалось із її тіла. А Барі лишився на полі битви сам.

Барі не вбив, а втім, зостався переможцем. Настав його перший великий день, чи то пак ніч. Світ, неозорий, як і сама ніч, обіцяв йому щось нове. За деякий час він сів і став нюшкувати повітря, намагаючись визначити, куди подівся його ворог. А тоді, наче викликаючи пернате чудовисько на бій, щоб довести почате до кінця, підняв свою щенячу мордочку до зір і вперше в житті завив по-вовчому.

Роздiл 6

Бій Барі з Угуміс’ю став для вовчука хорошими ліками. Це не лише надало йому впевненості в собі, а й очистило його кров від гарячкової скверни. Він більше не огризався й не гарчав на речі, що траплялися йому дорогою протягом ночі.

Це була божественна ніч. Місяць світив прямо над головою. Небо всипали ясні зорі, на відкритій місцині було видно, наче вдень, хіба світло тепер було м’якшим і красивішим. Навкруги панувала тиша. Вітер не тривожив верхівки дерев, і Барі здавалося, що його завивання на місяць має відлунюватися аж на краю світу.

Час від часу Барі чув різні звуки, тож постійно зупинявся, уважно прислухаючись. То до його вух долинуло довге тихе мукання лосихи вдалині, то він, проходячи повз маленьке озерце, почув, як скидається риба, а раз учув різкий стукіт рога об ріг: це за чверть милі від Барі двоє самців, не зійшовшись у думці про щось, намагалися так усунути протиріччя. Але чув він також, як вили вовки, і це змусило його сісти й довго слухати. Тоді його серце билося, мов несамовите, і цього щеня аж ніяк собі пояснити не могло. Це був поклик його породи, що повільно, але впевнено розворушував у ньому справжнього вовка.

Барі все ще був мандрівником — пупамутао, як кажуть індіанці. Його надихав «дух пригод», що завжди хвилює кожну істоту дикої природи, тільки-но вона стає в змозі подбати про себе. Цілком можливо, що це задум самої природи, що таким способом розриває занадто близькі родинні стосунки й уберігає від такого небезпечного кровозмішання. Як і будь-який молодий вовк, що шукає нових мисливських угідь, чи лисичук, який відкриває перед собою новий світ, Барі не мав у своїй мандрівці ні конкретного методу, ні певного розрахунку. Він просто собі «подорожував», ідучи вперед і вперед. Йому хотілося чогось незвіданого, і це бажання підтримувалося його вовчим єством.

Зорі й небо наповнювали Барі якимось дивним незвіданим бажанням чогось досягти. Далекі звуки, що долинали до нього, ще більше свідчили про його самотність. Інстинкт підказував, що тільки блукання з місця на місце допоможе знайти те, що не давало спокою. Він уже не сумував ні за Казаном, ні за Сірою Вовчицею, ні за рідним домом чи материнською ласкою. Тепер, коли його вовча лють знайшла вихід у битві з Угуміс’ю, у ньому знову заговорило собаче єство, що прагнуло спілкування. Йому хотілося любити, дружити з кимось, до когось притиснутись — хай би то була істота з пір’ям чи хутром, з пазурами чи копитами.

Йому було боляче від кулі Верби та після битви із совою, тож удосвіта він ліг під гіллястою вільхою на краю ще одного невеликого озера й відпочивав там до полудня. Потім Барі нишпорив в очереті й прибережних ліліях, шукаючи їжі. Йому вдалося знайти мертву, частково об’їдену щуку, і він доїв її до кінця.

По обіді його рана боліла вже не так сильно, і до вечора вовчук уже майже не зважав на неї. З часу того випадку з пострілом Непісе, що мало не закінчився трагічно, він подорожував переважно в північно-східному напрямку, інстинктивно йдучи за потоком води. Але просувався повільно: коли знову настала темрява, то був не більше, як за вісім-десять миль від тієї нори, куди був упав після того, як Верба поцілила в нього.

Цієї ночі Барі далеко не йшов. Те, що рану він дістав у сутінках, а битва з Угуміс’ю була ще пізніше, зробило його обережним. Досвід навчив вовчука, що темні тіні й чорні ями в лісі могли таїти в собі небезпечні засідки. Він уже не боявся, як колись, але за останній