Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Барі з’їв третину куріпки, а інші дві третини ретельно зібрав і приховав про запас під стовбуром великої смереки. Потім він поспішив до струмка напитися. Відтепер світ став для нього іншим. Зрештою, міра щастя дуже сильно залежить від того, який ківш лиха ти випив. Зла недоля й безталання — мірило майбутнього успіху та щастя. Так було і з Барі. Сорок вісім годин тому повний шлунок не зробив би його навіть на десятину таким щасливим, як тепер. Тоді він журився за мамою, відтепер його найбільшою пристрастю в житті стала їжа. У певному розумінні цей поворот долі, коли Барі мало не помер від виснаження й голоду, надав йому безцінний досвід, перетворивши його на справжнього чоловіка чи, краще сказати, дорослого вовкопса. Він міг би на довгий час розлучитися з матір’ю, але ні за що на світі не погодився б знову пережити розлуку з нею в такі дні, як учора й позавчора.
По обіді Барі задрімав поряд зі своєю прихованою здобиччю. Прокинувшись, розгріб куріпку й гарненько повечеряв. Коли настала його четверта самотня ніч, він уже не ховався, як три попередні ночі перед цим, відчуваючи в собі незвичне збудження. Коли на небі зійшов місяць і висипали зорі, Барі став прогулюватись узліссям, заходячи навіть на згарисько. Цілком із новими відчуттями вчував він далеке виття вовчої зграї, що збиралася на полювання. Слухав примарне совине угукання, уже не тремтячи зі страху. Різні звуки й безголосся тепер перетворилися для нього в нову й багатозначну музику.
Наступні день і ніч Барі блукав поблизу сховку. Лише коли з’їв останню кістку, то рушив далі. Тепер він мандрував у таких місцях, де знайти собі їжу проблемою не було. Тут жили рисі, а там, де рисі, водяться й зайці. Коли зайців стає менше, рисі переміщаються на нові, багатші на дичину мисливські угіддя. Заєць-біляк розмножується протягом усього літа, тож Барі відчув себе, наче в країні достатку. Йому було неважко вполювати й убити молоде зайченя. За тиждень він уже нагуляв собі тіла, стаючи з кожним днем усе сильнішим. І весь цей час, наснажений духом пригод, усе ще маючи сподівання знайти старий дім і свою матір, подорожував на північний схід.
Так Барі потрапив у край, де мішанець за походженням П’єро порозкладав свої пастки.
П’єро ще два роки тому вважав себе одним із найуспішніших людей цієї великої дикої місцевості. Та було це до того, як прийшла La Mort Rouge — червона смерть. П’єро був напівфранцуз, що, одружившись із донькою вождя індіанського племені крі, багато років у щасті й достатку прожив із нею в хижці на Ґрей-Лун. Чоловік у своєму житті гордився трьома речами: дружиною Вйолою, донькою й своєю репутацією видатного мисливця. Доки не прийшла червона смерть, життя його повністю влаштовувало. Саме тоді, два роки тому, віспа забрала його високородну дружину. Він, як і раніше, жив у маленькій хижці на Ґрей-Лун, але це вже був геть інший П’єро. Його серце було розбите, і, якби не треба було жити заради доньки, він давно б і сам помер. Дружина назвала її Непісе, що означає Верба.
Шістнадцятирічна Непісе й справді росла, як верба, була струнка, як лозиночка. Вона ввібрала в себе красу матері й дещо від батька-напівфранцуза. Мала чудові, великі, темні очі й дивовижної краси волосся. Якось агент із Монреаля, випадково забрівши сюди в пошуках товарів на обмін, навіть надумав був купити її коси. Та П’єро, побачивши, як той уп’явся у дві блискучі, довгі, майже до колін, коси, кожна завтовшки з людський кулак, із холодним блиском в очах відрізав:
— Non, M’sieu[17], вони не для обміну.
Два дні по тому, як Барі ввійшов у землі, усіяні пастками, П’єро повернувся з лісів із неспокійним виразом обличчя.
— Хтось повинищував молодих бобрів, — пояснив він Непісе французькою. — Це рись чи вовк. Завтра…
Чоловік стенув плечима й усміхнувся, дивлячись на доньку. Непісе й собі щасливо усміхнулась у привітні вуста й промовила мовою крі:
— Ми йдемо на полювання!
Коли П’єро так усміхався й починав речення із «Завтра», це завжди означало, що вона може піти з ним на пригоди.
Наприкінці другого дня Барі перетнув Ґрей-Лун через міст, перекинутий між двома деревами. Відразу за мостом була невелика галявина, на її краю Барі й зупинився, щоб насолодитися рожевим надвечірнім сонцеграєм. Коли він стояв так, нерухомо, наслухаючи, із опущеним низько хвостом, настовбурченими вухами, довго вивіряючи нюхом нову країну, що розкривалася перед ним на півночі, — ніхто в цьому лісі не взявся б стверджувати, що бачить молодого вовка.
Ховаючись у густих заростях ялівцю за сто ярдів від Барі, П’єро й Непісе бачили, як він переходить через міст. Тепер настав слушний час, і чоловік націлив рушницю. Тоді Непісе м’яко торкнулася його руки й, трохи хвилюючись, прошепотіла:
— Дозвольте мені вистрілити. Я можу його вбити!
Усміхнувшись до себе, П’єро передав рушницю доньці. Уважай, тепер вовча вже мертве: з такої відстані Непісе могла влучити в малесеньку ціль дев’ять разів із десяти. Тож, влучно прицілившись, дівчина сміливо натисла вказівним пальцем на спусковий гачок.
