Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

У цей критичний момент, коли Барі вже був переконаний, що поразки йому не уникнути, нагодився щасливий випадок. Його ікла вчепилися в одну з ніжних лапок совеняти. Папаючіс’ю пискливо скрикнув, відпустивши вухо, а Барі зі сповненим радості й перемоги гарчанням безпощадно став тягати його лапу.

У запалі боротьби Барі навіть не чув бурхливого потоку струмка якраз біля них; обидва вони звалилися з берега просто туди, і холодна, наповнена дощами ванна відразу ж охолодила останні гарчання й останнє шипіння двох маленьких борців.

Для Папаючіс’ю після першого ковтка води потік став майже таким самим безпечним. Він плив за течією з легкістю чайки, здивовано вертячи великою головою, чому рухається так швидко й легко, без найменших зусиль.

Для Барі все було зовсім по-іншому. Він пішов до дна, майже як камінь. Могутній рев води заглушував його; було темно, душно і страшно. Швидка течія крутила ним. Спершу малий перебував у двадцяти футах під водою, тоді виринув на поверхню, відчайдушно махаючи лапами. Та користі з того було мало: Барі моргнув раз чи двічі й набрав повні легені повітря — тільки й усього. Знову його захопив річковий вир, утворений товстими стовбурами двох повалених дерев. Вовченя несло так швидко, що на відстані дванадцяти футів навіть гострі очі не могли б його побачити. Барі занесло, зрештою, на мілководдя, на неглибокі пороги. Це були пороги Ніагари в мініатюрі, і ще п’ятдесят чи шістдесят ярдів щеня кидало з боку в бік, наче тенісний м’яч. Звідси його викинуло в холодну глибінь річки. І лише тоді, напівживий, він виліз на пологий берег.

Довго пролежав Барі на сонці нерухомо. Вухо й досі страшенно боліло, обдертий ніс пашів, наче його щойно вийняли з вогню, ноги ломило, а все тіло було знеможене. Коли ж телембасився вздовж піщаного берега, то здавався таким жалюгідним, як жодне щеня у світі. Даремно він крутився навсібіч, шукаючи хоч чогось знайомого, що могло б бути дороговказом до його лігва під вітроломом. Усе кругом здавалося дивним і незнайомим. Барі не знав, що течією його викинуло на протилежний берег струмка і, щоб потрапити знову до себе додому, йому треба переплисти потік води ще раз. Він жалібно заскавулів, але не надто голосно, тож Сіра Вовчиця не розчула цього, хоч і перебувала лише за двісті п’ятдесят ярдів. Та вовча порода Барі стримувала його: замість загавкати голосно, він тихо скавулів.

Піднявшись на високий берег, малий попрямував уздовж струмка, ідучи в протилежний від вітролому бік, а отже, усе далі й далі від дому. Пройшовши трохи, він зупинився й почав прислухатися. Тут ліс ставав усе густішим, похмурішим і таємничішим. Його мовчання лякало. За якихось півгодини Барі із задоволенням був готовий зустрітися навіть із молодим совеням, але цього разу не для битви, а щоб з’ясувати, по змозі, як пройти додому.

Віддалившись на три чверті милі від свого вітролому, Барі опинився в тому місці, де струмок розділявся на два рукави. Тут щеня мусило, ідучи берегом ближчого до себе струмка, повернути на південний схід. Потік води в цьому рукаві був не такий стрімкий. У ньому вже не було блискучого каміння й виступів, тут не вирувала й не шумувала вода. Русло було тихе, глибоке й темне, як і навколишній ліс. Сам того не знаючи, Барі заглиблювався все далі й далі в ліс, де Т’юзу колись порозставляв свої пастки. Відтоді, як індіанець зійшов зі світу, усі вони лишалися недоторканими, за винятком хіба тих, що призначалися для лову вовків. А оскільки Сіра Вовчиця й Казан ніколи по цей бік струмка не полювали, то й принад не чіпали, а вовки не потрапляли в призначені для них пастки, бо воліли полювати на відкритіших місцях.

Раптом Барі побачив себе на краю глибокої темної калюжі. Її поверхня була така гладенька, ніби калабаню наповнювала не вода, а олія. Його серце заледве не вистрибнуло з грудей, коли якесь велике блискуче створіння зненацька проскочило просто перед його носом і зі страшним плюхкотом пірнуло у воду. Це був самець-видра на ім’я Некік.

Некік не чув Барі, і вже за мить із темної глибини раптом виплила Некікова дружина Напанекік із трьома маленькими видренятами, залишаючи на оліюватій поверхні калюжі чотири сліди. Те, що відбулося потім, змусило Барі на кілька хвилин забути, що він заблукав. Некік зник під водою, а тоді випірнув прямісінько під своєю дружиною, що нічого не підозрювала, піднявши її на собі з такою силою, що вона цілком вилізла з води. Потім він одразу ж пірнув назад, а вона знову шубовснулась у воду. Для Барі це здалося не грою. Тим часом двоє маленьких видренят накинулися на третього, і той став від них відчайдушно відбиватися. Барі забув про холод і біль, кров знову завирувала в ньому, він із хвилюванням став голосно гавкати. У змиг ока всі видри зникли, а не минуло й кількох хвилин, як важка поверхня калюжі знову перетворилася на олію. На тому все й скінчилося. Трохи почекавши, Барі знову вибрався в кущі й побрів собі далі.

Була вже третя по полудні, та сонце й досі високо світило. Попри це, у лісі ставало дедалі темніше. Якийсь неспокій і страх змусили Барі прискорити біг. Він, як і раніше, часто зупинявся, щоб прислухатися. І от десь попереду себе щеня почуло звук, що наповнив його неймовірною радістю, і воно заскавуліло. Це було виття вовка. Барі нічогісінько не знав про інших вовків. Тож, гадаючи, що це вив Казан, він побіг через темний ліс просто на виття, доки вітер доносив до нього цей звук. Тоді вовченя зупинилося й довго прислухалося. Виття зникло й більше не повторилося. Натомість над лісом