Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Хоча хтозна, може, це так пес намагався сказати Сірій Вовчиці: «Ну нарешті ми витягнули цього маленького бешкету з-під вітролому».
Для Барі це був знаменний день. Він відкрив для себе батька, а заразом і весь світ.
Роздiл 2Це був прекрасний світ — світ повної тиші, населений лише дикими створіннями. Найближче поселення людей на березі Гудзонової затоки було за сто миль звідсіля, а перше місто цивілізованого світу — за три сотні миль на південь. Два роки тому вся довколишня місцина була у власності мисливця Т’юзу, індіанця з племені крі. Вона дісталася йому за лісовими законами як спадщина, що переходила з покоління в покоління. Але Т’юзу був останнім власником, і вже нікому не передасть цю землю: як і його дружина й діти, він помер від віспи. З того часу в ці ліси не ступала людська нога. Тут розплодилося багато рисей. На лосів й оленів не було кому полювати. Бобри безперешкодно зводили свої греблі. Натрапити на ведмежий слід можна було так само часто, як і на оленячий далі на півдні. Раніше отруєні принади й капкани, що їх розставляв Т’юзу, сотнями губили вовків, а тепер сіроманцям уже ніщо не загрожувало.
На зміну пречудовому першому дню, коли яскраво сяяло сонце, для Барі прийшла його перша справжня ніч з місяцем і зорями. Це була дивоглядна ніч. Повний червоний місяць плив над лісами, заливаючи землю новим для Барі світлом, м’якшим і красивішим. Невгамовна вовча порода заговорила в малюкові, який удень тихо-мирно спав на осонні, але ні на хвилину не міг зімкнути очей у сяйві місяця. Він неспокійно вовтузився біля Сірої Вовчиці, що лежала на животі. Та тримала свою красиву голову напоготові, мрійливо прислухаючись до нічних звуків, аби не пропустити миті, коли крадькома, як тінь, повернеться з полювання Казан і лизне її.
Кілька разів гуляючи біля вітролому, чув Барі над головою чиєсь приглушене шарудіння, раз чи двічі бачив сірі тіні, що швидко хуркали в повітрі. Це ширяли небом, пірнаючи час від часу вниз, великі північні сови. Якби він був зайцем, а не цуценям-напіввовком, його перша ніч під місяцем і зорями стала б останньою, бо, на відміну від зайця Вапуса, Барі не був обережним. Сіра Вовчиця стежила за ним не надто уважно. Інстинкт підказував їй, що, крім людини, для сина в цих лісах великої небезпеки немає. У його жилах текла вовча кров. Він був мисливцем на всіх інших диких істот, але жодне створіння, крилате чи з іклами, не полювало на нього.
До певної міри Барі відчував це. Тож він не боявся сов, не лякався їхніх дивних несамовитих криків, що чулися з чорних смерекових верхівок. Але одного разу страх охопив його з лап до голови і спішно відігнав назад до матері. Це було, коли один із крилатих мисливців налетів на зайця-біляка. Передсмертний крик приреченої істоти змусив серце щеняти битися, як маленький молоточок. Барі відчував у тих криках близькість повсюдної трагедії дикої природи — смерті. Ще раз він відчув її вночі, коли, притулившись до Сірої Вовчиці, прислухався до запеклих криків вовчої зграї, що йшла наслідці молодого бика карібу. А розуміння цієї трагедії прийшло до нього похмурого ранку, коли повернувся Казан, тримаючи в щелепах величезного, усе ще живого зайця, який і досі дриґав ногами, звивався й корчився.
Цей заєць був кульмінаційною частиною першого розділу навчання Барі. Виглядало все так, наче Сіра Вовчиця й Казан навмисно спланували, щоб саме того дня він дістав свою першу науку з мистецтва вбивати. Коли батько випустив здобич, Барі обережно до неї наблизився. Круглі очі великого зайця Вапуса були притуманені, хребет зламаний, але болю той уже не відчував. Та для Барі заєць був живий. Тож, гадаючи, що саме він його вбиває, вовчук уп’явся крихітними зубами в густе хутро під горлом. Його зуби не дісталися до плоті, та зі щенячою люттю він тримав і шарпав свою здобич. Вовченя відчуло передсмертні корчі зайця, останній подих, що залишав тепле тіло. Барі гарчав і смикав смухатого доти, доки нарешті перекинувся назад із повним ротом шерсті. Коли він повернувся до зайця, той був мертвий, утім Барі й далі кусав його й гарчав, аж доки Сіра Вовчиця розірвала зайця на шматки своїми гострими іклами. Після цього розпочався бенкет.
Ось тоді Барі зрозумів: щоб їсти, треба вбивати. У дальші кілька днів і ночей у ньому стрімко й безупинно росло бажання скуштувати сирого м’яса. У цьому він виявився істинним вовком. Від Казана син узяв інші, сильніші риси собаки. Він був чудового чорного кольору, через що згодом дістав ім’я Кускета Могекун — Чорний Вовк. На грудях у нього була біла зірка, на правому вусі — маленька світла цятка. Уже в півторамісячному віці його хвіст був густий і висів низько, по-вовчому. Вуха були від матері Сірої Вовчиці — гострі, короткі, завжди настовбурчені. Його плечі в майбутньому мали б стати такими ж розкішними й сильними, як і в Казана, а коли Барі вставав, то був схожий на їздового собаку. Проте, на відміну від таких псів, дивлячись на будь-яку точку чи річ, він завжди стояв боком до неї. Це, знову ж таки, була суто вовча риса, бо собака має звичку дивитися прямо перед собою.
Однієї чудової ночі, коли Барі було вже два місяці й коли небо всипали зорі, а яскравий червневий місяць піднявся заледве вище високих смерек, він сів на задні лапи й завив.
