Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Це була його перша спроба завити по-вовчому, утім у тональності вовчук не помилився. Та за якийсь час, побачивши Казана, Барі підповз до нього й, ніби соромлячись своєї не надто вдалої спроби, завиляв перепрошувально хвостом на манір собаки. Якби Т’юзу, цей індіанський мисливець, тоді був живим і міг бачити Барі, то точно назвав би його псом. Це виляння хвостом виявляло глибоко в серці й душі Барі — звісно, якщо припустити, що у тварин є душа, — собачу натуру.

За іншою ознакою Т’юзу не помилився б. До двомісячного віку вовченята зовсім перестають гратися, адже тоді вони стають частиною дикого світу й починають полювати на менших і слабших, ніж самі, істот. Барі, щоправда, усе ще грався. У своїх мандрах із вітролому він ніколи не заходив далі струмка, що тік за сто ярдів від місця, де лежала мати. До того часу малий допоміг розірвати на шматки багато мертвих чи присмертних зайців. Якщо припустити, що звірі здатні мислити, то Барі себе вважав надзвичайно лютим і хоробрим. Але тільки на дев’ятому тижні життя він уперше по-справжньому відчув силу своїх кігтів, коли на краю густого лісу йому довелося стати до страшного бою з молодим совеням.

Те, що великій полярній сові Угуміс’ю заманулося звити своє гніздо саме на зламаному вітром стовбурі дерева недалеко від вітролому, так само визначило всю дальшу долю Барі, як свого часу сліпота змінила життя Сірої Вовчиці, а людський кийок — життя Казана. Струмок протікав дуже близько від цього зламаного, обпаленого блискавкою дерева. А саме дерево лежало в глухому, тихому, похмурому закутку лісової галявини, оточеної високими чорними смереками. Там стояв такий морок, що темно було навіть удень. Багато разів Барі ходив на край цієї загадкової частини лісу, з цікавістю заглядав туди, маючи величезне бажання піти далі й щоразу не наважуючись це зробити.

У день його великої битви спокуса взяла гору. Мало-помалу він увійшов на галявину. Його очі яскраво світилися, а вуха насторожено прислухалися до найменшого шарудіння. Серце калатало, як скажене; морок огортав вовчука зусібіч. Барі забув про вітролом, і Казана, і Сіру Вовчицю. Попереду його чекала захоплива пригода. Він почув дивні, дуже тихі звуки, ніби хтось ступав обгорненими в щось м’яке лапами чи махав крилами. Його заполонило передчуття чогось незвіданого, вельми захопливого. Під ногами не росла ні трава, ні квіти, усе було встелено м’яким коричневим килимом із опалих голок. Йому подобалося ступати по них, адже вони були такі бархатисті на дотик, що він і не чув власних рухів.

Барі відійшов від вітролому аж на триста ярдів, коли опинився в густих заростях молодого ялівцю, біля зламаного дерева Угуміс’ю. Саме тут, просто попереду нього, причаїлося чудовисько!

Папаючіс’ю — Молоде Совеня — було завбільшки з третину Барі. Але на вигляд страшнюче — сама голова й очі! Барі зовсім не бачив його тіла. Казан ніколи не приносив чогось подібного, і цілих півхвилини вовченя дуже тихо, з цікавістю його розглядало. Папаючіс’ю не ворушив жодним пером. Але коли Барі почав підходити ближче, обережно ступаючи вперед, птах іще більше розплющив очі й настовбурчив на голові пір’я так, немов на нього подув сильний вітер. Малий Папаючіс’ю належав до войовничої породи — дикої, безстрашної сім’ї вбивць, і навіть Казан не проминув би увагою те скуйовджене пір’я.

Два фути — саме з такої відстані щеня й совеня дивились одне на одного. Якби Сіра Вовчиця в той час була там, вона, певно, порадила б Барі: «Відступай, синку, повільно, а тоді — хóда!» А стара сова Угуміс’ю могла б сказати Папаючіс’ю: «Лети, дурненький, — на те тобі й крила дані!»

Та матерів там не було, і бійка почалася.

Першим напав Папаючіс’ю. Барі, видавши лише один короткий дзявкіт, відскочив назад і повалився в купу хвої. Совеня, наче розпеченими лещатами, уп’ялось у м’який кінчик щенячого носа. Той дзявкіт подиву й болю був першим й останнім у цій боротьбі. Уже за хвильку в Барі прокинувся вовк, лютий, охочий убивати ворога. Папаючіс’ю й далі нависав на ньому, видаючи незвичні шипучі звуки; Барі став крутитися, клацати зубами, прагнучи звільнитися від дивовижних кліщів, що стискали його ніс, і весь цей час лише злісно тихо гарчав, але не дзявкав.

Цілу хвилину Барі так і не вдавалося скористатися своїми щелепами. А тоді, зовсім випадково, він утис Папаючіс’ю під низький кущ, і той ослабив хватку. Барі міг би тоді втекти, але натомість у кліп ока кинувся на совеня. Перекинувши Папаючіс’ю на спину, цуценя вчепилося своїми голкуватими зубами в його груди. Це було схоже на спробу прокусити подушку: так багато там було пір’я, і коли Барі, заглиблюючись зубами все далі й далі, почав устромляти їх у плоть совеняти, Папаючіс’ю став відчайдушно наосліп орудувати дзьобом, намагаючись хоч за щось учепитися, і, зрештою, дістався вуха.

Барі відчув пекельний біль, після чого з іще більшим завзяттям заходився гризти зубами свого закутого в товстий пір’їний панцир ворога. Борючись, вони перекидом рухалися між кущами ялівцю, опинившись на краю звисника, що вів до струмка. Потім обидва покотилися прямісінько до води й за хвильку чи дві були біля неї. Тим часом Барі ослабив свою хватку, а от Папаючіс’ю міцно тримався вуха вовченяти.

З носа Барі юшила кров. Йому здавалося, що вухо в нього геть відірване, і в цю несприятливу для нього хвилину в малюка Папаючіс’ю прокинувся інстинкт: він розкрив свої крила як зброю. Сови ніколи не починають по-справжньому боротися, не скориставшись попередньо своїми крилами, і з радісним шипінням Папаючіс’ю почав бити крилами свого супротивника так швидко і злісно, що Барі був просто спантеличений і приголомшений. Йому довелося заплющити очі й кусати наосліп. Уперше відтоді, як почалася битва, він відчув сильне бажання накивати п’ятами. Вовченя спробувало відбитися від совеняти передніми лапами, але той на них не зважав, а без зайвого мудрування й далі висів на його вусі, як невідчепна