Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Це була друга буря в житті щеняти. Перша свого часу так його налякала, що він забився в найдальший закуток вітролому. Тепер єдиним прихистком для нього була порожнина під великим коренем. Там Барі сидів і тихо й жалісливо кликав маму. Понад усе він бажав опинитись удома, там, де тепло, затишно й зовсім не страшно, де можна притулитися до матусі, що завжди його захистить, але тепер тільки й міг, що плакати, у той час, як над лісом вирувала буря.
Барі ніколи не чув стільки шуму, не бачив таких пломенистих заграв блискавок, такої зливи, що буває в червні. Часом здавалося, ніби горів увесь світ, а земля трусилась і підкидалася від гуркоту грому. Він перестав скавуліти, скоцюрбившись так сильно, як тільки зміг. Корінь лише частково захищав його від потоків дощу, що скочувалися з верхівок дерев стовбурами вниз. Тепер було так темно, що, якби не спалахи блискавок у темряві, він не зміг би розгледіти жодної смереки за двадцять футів від себе. За сорок футів від Барі був величезний пеньок, і щоразу, як поздовжнi блискавицi розпанахували небо, цей пеньок здавався привидом, що кидав виклик небу. Зрештою, він свого домігся, і величезна яскрава рука влучила в нього вогнем. Синюватий язик тріскучого полум’я лизнув старий пеньок зверху донизу й щойно торкнувся землі, як над верхівками дерев почувся величезний вибух. Масивний пеньок здригнувся й розламався навпіл, неначе його розкололи велетенською сокирою. Він так близько впав від Барі, що на того аж посипалися тріски й земля. Малий дзвінко й перелякано зойкнув, намагаючись ще глибше залізти під корінь.
Зруйнувавши старий пеньок, грім і блискавка, здавалося, окошили на ньому свою злість і заспокоїлися. Грім наче на десятках тисяч важких коліс понісся верховіттям дерев далі на південь і схід, забравши з собою блискавку. А от дощ не вщухав. Яма, де знайшов собі прихисток Барі, частково заповнилася водою. Вовченя, промокши до кісток, цокотіло зубами й чекало, що станеться далі.
Чекало воно довгенько. Коли дощ нарешті припинився й небо прояснилося, уже була глупа ніч. Якби Барі висунув голову й подивився на небо, то крізь верхівки дерев міг би побачити ясні зорі. Але година за годиною він, змучений, промоклий, голодний, зі зраненими ногами, так і сидів у ямі й не рухався.
Нарешті його непомітно накрив своїми руками неспокійний сон. Вовченя раз по раз тривожно тхикало, немов сиротливо кличучи свою маму. Коли ж воно прокинулося й вилізло з-під кореня, був уже ясний ранок, яскраво світило сонце.
Барі ледь тримався на ватяних ногах, що затерпли від тривалого непорушного лежання. Кожна кістка в його тілі, здавалося, була не на місці. На вусі, де зяяла рана, запеклася кров, і воно наче задерев’яніло; а коли спробував поморщити поранений ніс, то завив від різкого болю. Якщо таке взагалі можливо, вовчук виглядав гірше, ніж почувався. Його шерсть висохла брудним клоччям, він був заплямлений від носа до кінчика хвоста. Ще вчора пухкий і блискучий, сьогодні Барі виглядав худющим і змученим. Крім того, він зголоднів, і це було для нього новим — досі вовченя не знало, що таке справжній голод.
Пригнічене, геть до всього байдуже, воно сунуло далі в тому ж напрямку, що й учора. Його голова була опущена, а вуха притиснуті до голови. Барі відчував не тільки фізичний голод — ще більше за бажання поїсти йому хотілося бути з мамою. Своїм тремтячим тільцем він хотів пригорнутися до неї, відчути тепле ласкання її язика, слухати материнське воркування. А ще хотів до Казана, до старого вітролому, до тієї великої синьої плями, що висіла в небі прямо над його домом. Отак він ішов і йшов берегом струмка, убившись у журбу й скиглячи, як мале дитя.
Поступово ліс ставав не такий густий, і це трішки підбадьорювало Барі. Тепле сонце вигрівало біль із його тіла, але йому все більше й більше хотілося їсти. Досі щеня мало що їсти завдяки Казанові й Сірій Вовчиці. Його батьки, у певному розумінні, зробили з нього велику дитину. Причиною цього була сліпота Сірої Вовчиці. Від часу народження Барі вона перестала ходити з Казаном на полювання, тож цілком природно, що вовченя трималося ближче до матері, хоч не раз і поривалося піти за батьком. І от тепер сама природа докладала чималих зусиль, щоб подолати цей недолік. Вона намагалася показати Барі, що час уже самому шукати собі їжу. Цей факт доходив до нього повільно, але неухильно. Він згадав, як на березі струмка між камінням біля вітролому був зловив і з’їв три чи чотири молюски. У пам’яті зринула розкрита мушля й соковиті шматочки всередині неї. Нове хвилювання заволоділо ним. Отак він став мисливцем.
У міру того, як рідшав ліс, мілкішим ставав і струмок. Тепер річечка знову текла піщаними обмілинами й камінним дном, і Барі почав обнюхувати камінчики вздовж берега. Довго нічого не вдавалося зловити. Йому трапилося кілька раків, та вони були надто живкі, щоб їх піймати. Виловив він і немало молюсків, але розкрити їхні стулки не під силу було б і потужним Казановим зубам. Була майже обідня пора, коли Барі зловив свого першого рака завбільшки з указівний палець і зразу ж його пожадливо зжер. Смак їжі надав йому нової порції відваги. У другій половині дня він зловив іще двох раків. Уже майже сутеніло, коли він сполохав із густої трави молодого зайця. Якби вовченя було старше хоч на місяць, то могло б його зловити. Барі все ще дуже хотів їсти. Три раки на цілий день — небагато, щоб угамувати щоразу дошкульніший голод.
Із наближенням ночі страхи й відчуття великої самотності повернулися. Ще до смеркання Барі знайшов собі
