П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

— Ви здійснили те, на що мало хто зважився б, — сказав Лівінгстон. — Я вам невимовно вдячний. Щасти вам доля!

— Сподіваюсь побачити вас при доброму здоров’ї на батьківщині, любий докторе, — відповів Стенлі, міцно тиснучи йому руку.

— Прощавайте, докторе, любий мій друже! — мовив він глухим голосом.

— Прощавайте! — відповів Лівінгстон.

Стенлі поїхав і 12 червня 1872 року прибув до Марселя.

Лівінгстон провадив далі свої дослідження. Відпочивши п’ять місяців у Куїхарі, він 25 серпня вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводило троє його чорних слуг — Сузі, Шума й Амода, п’ятдесят шість тубільців, яких йому залишив Стенлі, і Джекоб Вейнрайт.

Через місяць караван дістався до Мури. Всю дорогу бушували грози, спричинені страшною посухою. Потім полили дощі. В’ючних тварин кусали мухи цеце, й вони гинули. Тубільці ставилися до мандрівників вороже. І все ж таки 23 січня 1873 року експедиція Лівінгстона прибула в Читункве.

27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вони рушили до селища Читамбо.

Тут кілька работоргівців бачили Лівінгстона. Вони й принесли цю звістку Алвішеві та метисові з Уджиджі. Отже, можна було сподіватися, що Лівінгстон, скінчивши дослідження південного берега Танганьїки, вирушить на захід у глухі регіони, а звідти піде до Анголи, похмурого краю работоргівлі, і дістанеться до Казонде.

Місіс Велдон плекала надію, що великий мандрівник незабаром прибуде в Казонде — адже тепер початок червня, тобто минуло вже два місяці відтоді, як його бачили на південному березі Бангвеулу.

Але 13 червня, напередодні того, коли Негору мав прийти по лист, що давав йому змогу взяти сто тисяч доларів, в Казонде почули сумну звістку, якій проте дуже зраділи Алвіш та інші работоргівці.

1 травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер!

На жаль, це була правда. 29 квітня невеличкий караван Лівінгстона дістався до села Читамбо. Доктора принесли туди на ношах. Вночі він раптом застогнав од сильного болю, ледве чутно мовив: «Боже мій!

« — і знову знепритомнів.

Через годину він прийшов до пам’яті, покликав свого слугу Сузі й попросив принести ліків. Потім прошепотів кволим голосом:

— Усе гаразд! А тепер іди!

Близько четвертої години ранку Сузі й п’ять чоловіків з ескорту ввійшли до хатини, де лежав доктор.

Девід Лівінгстон стояв навколішки біля свого ліжка.

Сузі обережно доторкнувся до його іцоки: щока була холодна.

Девід Лівінгстон був мертвий.

Вірні слуги понесли його тіло до морського берега. Довгий і важкий був їхній шлях, але через десять місяців вони добулися до Занзібара.

12 квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві серед інших великих людей Англії, яких вона вшановує так само, як і своїх королів.

Хто топиться, і за соломинку вхопиться. А засудженому до страти найслабша іскорка надії сяє, мов сонце!

Отак було і з місіс Велдон. Можна собі уявити її горе, коли вона дізналася від самого Алвіша, що доктор Лівінгстон помер у маленькому селі на березі озера Бангвеулу. Вона відчула себе самотньою, як ніколи: із смертю великого мандрівника урвалась остання ниточка, що зв’язувала її з цивілізованим світом. Рятівна соломинка випала з рук, промінчик надії згас перед очима. Тома і його товаришів погнали з Казонде до Великих Озер. Про Геркулеса досі нічого не було чути. Місіс Велдон більше не було від кого чекати допомоги. Залишалось тільки прийняти пропозицію Негору, поставивши перед ним певні умови, завдяки яким справа закінчилась би успішно.

14 червня, в призначений день, Негору ввійшов до хатини місіс Велдон.

Португалець повів розмову по-діловому. Він сказав, що не зменшить ані на цент суму викупу. Проте місіс Велдон і не мала наміру торгуватися; вона теж повелася по-діловому, відповівши Негору так:

— Ви хочете, щоб ця справа скінчилася щасливо. Я згодна на викуп, якого ви вимагаєте за наше звільнення, але майте на увазі: мій чоловік не повинен приїздити сюди, до Казонде. Адже тут з ним можуть зробити що завгодно, бо він білий. Я ніколи не пристану на це!

Трохи повагавшися, Негору дав на це згоду. Вони домовилися так: Джеймс Велдон не вирушить у ризиковану подорож до Казонде. Він висяде в Моса-медиші — невеликому порту на південному березі Анголи, куди часто приходять кораблі работоргівців. Негору добре знав цей порт. Туди він і привезе містера Велдона. У Мосамедиш Алвішеві агенти доправлять і місіс Велдон, Джека та кузена Бенедикта. Містер Велдон оддасть агентам гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Велдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.

Цей пункт угоди був дуже важливий для місіс Велдон. Її чоловікові не доведеться вирушати в небезпечну подорож до Казонде. Адже там його могли б затримати після внесення викупу, та й, повертаючись назад, він міг би наразитися на численні небезпеки.

Відстань у шістсот миль од Казонде до Моса-медиша не лякала місіс Велдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Ка-зонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими.

Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Велдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Велдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедиша.

Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не