П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привішено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться.
«Цей бевзь анічогісінько не вартий, — думав він, — а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!..»
Та хоч хай як ретельно шукали вченого і в факторії, і в лісі, жодних слідів його не знайшли. Місіс Велдон довелось примиритися з тим, що кузена немає. Алвішеві залишалося тільки побиватися за втраченими грішми. Кузен Бенедикт аж ніяк не міг діяти в змові із кимсь чужим. Найпевніше, що він випадково знайшов кротовий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, начебто їх і на світі не було.
Хоч-не-хоч, місіс Велдон визнала це. Проте вона анітрохи не сердилась на бідолаху, бо знала, що він не здатен відповідати за свої вчинки.
«Сердега! Що з ним буде?» — питала вона себе.
Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту виставили і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Велдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим.
А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів — «мазіка» — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.
Для місіс Велдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти факторією. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.
Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть.
Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі.
Але й мганнги не допомогли. Марно заводили вони своїх тужливих пісень, дарма викрикували заклинання, бряжчали брязкальцями, калатали дзвониками й дули в роги з трьома розгалуженнями, повні бруду й шматочків кори; безуспішно вимахували амулетами; дурно збивали куряву на «чі-тоці» ритуальними танцями чи то навіть плювали в обличчя найзнатнішим придворним… Жодному з мганнг не вдалося прогнати злих духів, що збирають у небі дощові хмари.
Над краєм нависала чимдалі страшніша загроза. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач «мазіки». Віра в його мо-гугність побільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.
25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у місто, сповістивши про це голосним телен-канням дзвіночків.
Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп, тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх.
До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, неймовірно дужий. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.
Зазвичай чаклуни об’єднуються по троє, по четверо, а то й по п’ятеро і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовий представник африканської чаклунської братії.
Все його чаклунське причандалля — черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли й фетиші, бала-бушки з кізяку, що неодмінно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядів, — лежало в круглому пузатому кошику.
Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.
Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде.
Її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч із усім своїм почтом.
Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Ніяка сила не годна зупинити цього руху.
Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач мганнга ухопив за карк першого, який підбіг до нього, і жбурнув його вбік кроків на п’ятнадцять.
Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп посунув слідом за ними.
Чаклун прямував до фактори Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані з завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії.
Работоргівець, його солдати й раби підбігли до зухвальця, який зривав ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах.
