П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
— Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес. — Адже якби не з’явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Велдон, — ми нічого не змогли б зробити.
Справді, то Геркулес п’ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну
мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Велдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягшися чаклуном.
Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях, а Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Велдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедікта марно намагався проникнути в факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.
Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за всім, що робилося у факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж туї' повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганн-гу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив’язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців.
Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.
— А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Велдон.
— Місіс Велдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив’язали до стовпа… Вода залила мене, піднялась вище голови… Я знепритомнів… А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.
— Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і ворожбит!
— Геркулесе, — мовила місіс Велдон, — розкажіть мені все-таки, як ви врятували Діка.
— Та хіба то я, місіс Велдон? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути з землі стовп разом
із прив’язаним до нього капітаном… Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго. А справді, чи не Дінго це зробив?
Дінго весело загавкав у відповідь. Джек, обійнявши велику голову собаки, погладив його і спитав:
— Дінго! Це ти врятував нашого друга Діка?
І тут же похитав головою Дінго справа наліво і зліва направо.
— Він каже «ні», Геркулесе, — мовив Джек. — Бачиш: не він. А тепер скажи, Дінго: це Геркулес урятував нашого капітана?
І хлопчик примусив Дінго кивнути кілька разів головою.
— Він каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек. — От бачиш, Геркулесе, це ти!
— Друже Дінго, — зітхнув Геркулес, пестячи собаку, — навіщо ти признався? Ти ж бо обіцяв, що мовчатимеш.
Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів зізнатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме.
Вони завели розмову про бідолашних Геркулесових товаришів: старого Тома, його сина Бета, Актеона й Остіна, котрих погнали до Великих Озер. Геркулес бачив їх у невільничому каравані. Якийсь час він ішов назирці за караваном, але дати їм знати про себе не вдалося. Отак їх і погнали. Пропали хлопці!
З очей у Геркулеса покотилися сльози.
— Не плачте, друже мій, — сказала місіс Велдон. — Плекаймо надію, що ми з ними ще побачимося.
Місіс Велдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.
— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?
— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.
— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Ці негідники, безперечно, мають намір затягти містера Велдона в пастку. Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедиш. Там португальські урядовці візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. А коли Алвіш з’явиться по свої сто тисяч доларів…
— То він дістане сто тисяч ударів палицею по голові, старий мерзотник! — вигукнув Геркулес. — Я сам розрахуюся з ним!
Ні, про повернення місіс Велдон до Казонде не могло бути й мови. Отже, треба випередити Негору. Дік Сенд вирішив добре все обміркувати, щоб неодмінно досягти мети.
От нарешті йому й випала нагода здійснити давній задум: спуститися за течією річки до океанського узбережжя.
Ця річка текла на північ і, можливо, впадала в Конго. В такому разі, замість прибути до Сан-Пау-лу-ді-Луанда, вони допливуть до гирла Конго. То нічого: в гвінейських колоніях вони дістануть таку саму допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.
Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей95. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Пірога не була схожа на вузенький човник, якими тубільці зазвичай плавають по річках.
