Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Похорон був для мене болісним. Не в змозі стримати своє горе, батько розридався, а моя сестра Мері знепритомніла і впала мені на руки. Майже всі в церкві плакали, бо хоч моя мати і була чужоземкою, але всі любили її за чулість і добре серце.
Коли все було скінчено, ми зібралися у вітальні. Батько сидів згорьований, занурений у безвихідну скорботу, а поряд із ним — мій брат Джефрі. Батько знову почав обсипати мене найдошкульнішими докорами за те, що я упустив убивцю, коли сам Бог віддав його в мої руки.
— Ви забуваєте, батьку, він же залицявся до дівчини, — уїдливо зауважив Джефрі. — А це для нього, вочевидь, було куди важливіше, ніж порятунок матері. Ну що ж, зате він одразу вполював двох зайців: дозволив убивці втекти, хоча й знав, що наша мати найбільше боялася появи іспанця, і заразом посварив нас із Бозардом, нашим добрим сусідом, якому чомусь вельми не сподобалося оте женихання.
— Так, ти маєш рацію, — озвався батько. — Кров матері на твоїх руках, Томасе!
Я відчув, що більше не в змозі стерпіти такої наруги.
— Усе це брехня! — вигукнув я. — І я це повторю навіть рідному батькові. Брехня! Цей мерзотник убив нашу матір до того, як я його зустрів. Він уже повертався в Ярмут до свого корабля і лише випадково збився з дороги. Чому ж ви говорите, що кров матері на моїх руках? Що ж до мого залицяння до Лілі Бозард, то це вже моя справа, братику, а не твоя, хоча тобі, звичайно, хотілося б, щоб усе було інакше! А ви, батьку, чому ви не сказали мені передніше, що боїтеся якогось іспанця? Я чув тільки якісь натяки і не звернув на них уваги, бо думав про інше. А зараз слухайте, що я вам скажу. Нехай переслідує мене прокляття Боже, поки я не знайду вбивцю. Я ще молодий, зате сильний і спритний. З першою ж оказією я вирушу до Іспанії і вистежуватиму його доти, доки не прикінчу або не дізнаюся, що він уже мертвий. Якщо ви дасте грошей, щоб допомогти мені у пошуках, — добре; якщо ні — обійдуся і без них. Але перед Богом і перед нещасною душею моєї матері я присягаюся, що здійсню помсту, а коли порушу свою клятву, то нехай мені випаде ще страшніша смерть, а ім’я моє назавжди буде зганьблене на цім світі! Батько подивився на мене схвально.
— Якщо ти зважився на це, Томасе, то про гроші нехай у тебе голова не болить, — сказав він. — Я б зробив це й сам, бо кров можна змити тільки кров’ю, але сили мої вже не ті. А потім мене дуже добре знають в Іспанії, і Святе судилище мене відразу знайде. Тож їдь, сину, і нехай буде з тобою моє благословення! Ти повинен це зробити будь-що, бо наш ворог вислизнув з твоєї провини.
— Атож, він повинен їхати, — підтакнув мій брат Джефрі.
— Ти це говориш тільки тому, що радий зайняти моє місце поряд із дівчиною! Що ж, спробуй, якщо совість тобі дозволяє! Але пам’ятай — підлість за моєю спиною не доведе тебе до добра!
— Дівчина дістанеться тому, хто зуміє її завоювати, — зухвало відповів Джефрі.
— Серце дівчини вже завойоване, братику. Ти можеш купити її у батька, але ніколи не отримаєш її прихильності, а це — незавидна здобич!
— Годі! — втрутився батько. — Ще тіло матері не охололо, а ви базікаєте про дівчат. Послухайте мене! Я розкажу вам про вашу матір і про іспанця. Раніше я мовчав, але тепер ви маєте знати усе.
І батько розповів:
“Коли я був юнаком, мені довелося з волі батька поїхати до Іспанії. Я потрапив до монастиря в Севільї, проте ченці і чернече життя не припали мені до душі, і я звідти втік. Рік я перебивався як міг, бо після втечі з монастиря боявся повернутися до Англії. Втім, жилося не так уже й погано, здобував я гроші різними випадковими заробітками, але переважно — соромно зізнатися! — азартними іграми, в яких мені завжди таланило. І ось одного разу вночі за гральним столом я зустрів Хуана де Гарсіа. Це його справжнє ім’я.
У ті часи де Гарсіа вже був гультяєм і розпусником, хоча був ще зовсім молодий. Але, ніде правди діти, був з біса вродливий і належав до знатного роду. Сталося так, що він виграв у мене в кості і, будучи в чудовому настрої, запросив до будинку своєї тітки, знатної севільської вдови. У неї була єдина дочка, і це й була ваша майбутня мати. Я дізнався, що дівчина, Луїса де Гарсіа, заручена зі своїм двоюрідним братом, хоча й не з власної волі, бо контракт про це був підписаний тоді, коли їй ледве виповнилося вісім років. Проте союз цей вважався законним і непорушним, оскільки в Іспанії такі заручини розглядаються мало не як освячені церквою. Жінки, зв’язані подібним словом, зазвичай не відчувають до своїх обранців жодної приязні, і так було з юною Луїсою. Правду кажучи, вона просто ненавиділа і боялася Хуана де Гарсіа, хоча він, я гадаю, по-своєму любив її. Під різними приводами вона добилася від Хуана згоди відкласти весілля доти, доки їй не виповниться двадцять років. Але що холоднішою вона ставала, то більше він палахкотів бажанням заволодіти нею, а заразом і її вельми значними статками. Подібно до всіх іспанців, він був шалений і пристрасний і, як усі безпутні гравці, завжди потребував грошей.
Скажу, не вдаючись у подробиці, що з першої ж зустрічі я і ваша мати покохали одне одного, і єдиним нашим бажанням стало зустрічатися якомога частіше. Це нам було неважко, бо мати Луїси теж боялася і недолюблювала свого племінника, і хотіла позбутися такого зятя. Скінчилося все це тим, що я відкрився в своїй любові, і ми тайкома змовилися тікати до Англії. Проте чутки про це дійшли до Хуана
