Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Отже, ми поцілувалися востаннє і зі сльозами попрощалися. Ми з батьком сіли на коней і рушили в путь. Але коли ми вихопилися на невисокий пагорб за млинами, я притримав свого коня, озирнувся на мальовничу долину, і серце моє защеміло.

Якби я знав, що мені випаде пережити, перш ніж я знову побачу рідний край, воно б, напевно, розірвалося. Але якби ми могли передбачати майбутнє, я гадаю, лише дехто зголосився б жити з доброї волі.

Наступного дня я вже був на борту “Авантюристки”. Перед самим відплиттям серце батька зм’якшилося: він згадав, що я був улюбленцем матері, і злякався, що більше мене не побачить. Батько так стривожився, що в останню мить навіть хотів змінити своє рішення і залишити мене. Але я вже не міг зупинитися, я вистраждав усю гіркоту розлуки і не бажав повертатися на посміховисько сусідам.

— Надто пізно! — сказав я батькові. — Ви самі хотіли, щоб я помстився, і спонукали мене до цього найжорстокішими словами. А зараз, навіть якщо я знатиму напевно, що через тиждень помру, я все одно не лишуся вдома, бо від таких клятв, як моя, не відмовляються.

— Тоді хай буде так, сину мій! — зітхнув батько. — Страшна смерть твоєї матері затьмарила мій розум, і я наговорив такого, у чому доведеться розкаятися. На щастя, я навряд чи доживу до цього дня, бо серце моє розбите. Мені б пам’ятати, що відплата в руках Божих і він обрушить її свого часу без нашого втручання. Не згадуй мене лихим словом, мій хлопчику, якщо ми більше не зустрінемося. Я люблю тебе, і лише невимовна любов до твоєї матері змусила мене обійтися з тобою так суворо.

— Я це знаю, батьку, і не тримаю на вас серця. Але якщо ви вважаєте, що переді мною у боргу, відшкодуйте лише одним: постарайтеся, щоб мій братик не розсварив нас із Лілі, поки мене тут не буде.

— Я зроблю що зможу, синку мій, хоча, зізнаюся, якби ви так сильно не кохали одне одного, я б із задоволенням їх оженив. Але, повторюю, я вже недовго зможу піклуватися про твої і про інші земні справи, а коли мене не стане, все піде своїм природним шляхом. А тобі, Томасе, я заповідаю: не забувай своєї віри і своєї батьківщини, що б із тобою не сталося, уникай непотрібних сутичок, тримайся подалі від жінок, що гублять нашу молодість, а головне — стеж за своїм словом і за вдачею, бо вона у тебе далеко не голубина. Крім того, де б ти не був, не ганьби віру чужої країни, не глузуй з її звичаїв і не порушуй їх, інакше ти спізнаєш, які жорстокі бувають люди, коли гадають, що це завгодно їхнім богам, — це я зазнав на собі!

Затим батько обійняв мене, благословив, і ми розсталися. Більше я його вже не бачив. Хоча батько мій був ще далеко не старий, приблизно за рік Після мого від’їзду він помер. Серцевий напад застав його тієї миті, коли після недільної служби він стояв у церкві поблизу вівтаря, роздумуючи над прахом моєї матері. Так він і помер, залишивши моєму брату всі свої землі і маєток. Батько був щиросердою людиною, але любив мою матір надто сильно, щоб широко дивитися на життя і завжди бути справедливим. Така любов, природна для жінок, може перетворитися на щось подібне до звичайного егоїзму і змусити того, хто нею одержимий, збайдужіти до всього іншого. Діти були для мого батька не такими дорогими, і він охоче пожертвував би усіма, лише б повернути їй життя. Але зрештою це була благородна вада, адже батько в своїй пристрасті абсолютно не думав про себе і заплатив за свою любов дорогою ціною. Про те, як ми допливли до Кадіса, куди попрямував корабель де Гарсіа, розповісти нічого. У Біскайській затоці здійнявся стрічний вітер і відніс нас до гавані Лісабона, де ми й сховалися. Але зрештою через місяць ми благополучно досягли Кадіса.

Тепер я маю розповісти про все, що трапилося зі мною за той час, який я провів у Іспанії.

Передовсім я попрямував до Севільї. Красою цього старовинного міста Мавританії захоплювалися багато мандрівників, і я на цьому не зупинятимуся, бо хочу розповісти про такі землі, де ще не бував жоден зі сміливців, що повернулися до Англії.

Я вирішив у Севільї зайнятися вивченням медицини. Для цього я звернувся до торгових агентів англійської компанії і роздобув у них рекомендаційні листи до севільських лікарів. У них на моє прохання я був відрекомендований під ім’ям Дієго д’Айла, бо не хотів, щоб усі знали, що я англієць. З вигляду я й не був схожий на британця, зовнішність у мене була типово іспанська, і підвести могла тільки моя вимова. Але й цю прикрість я подолав. Я не втрачав жодної можливості удосконалитися в читанні і в розмові, і вже через півроку досконало оволодів кастильською говіркою, отож лише ледь помітний акцент відрізняв мене від справжнього іспанця. Узагалі мови мені давалися легко.

Після прибуття до Севільї я залишив свої речі у скромному готелі і подався до відомого севільського лікаря. Цей лікар мав прекрасний будинок на широкій, тінистій вулиці Лас Пальмас. Якоюсь бічною вулицею я йшов до мети. Це був вузенький, тихий провулок; будинки виходили на нього закритими з трьох сторін внутрішніми двориками, іспанською — патіо. Крокуючи провулком, я звернув увагу на чоловіка, що сидів на табуреті у тіні свого патіо. Цей маленький сухорлявий дідок із дивовижно розумними і гострозорими очима негайно мене запримітив.

Будинок знаменитого лікаря був розташований у полі його зору. Відшукавши цей будинок, я знову завернув у тихий провулочок і став прогулюватися туди й сюди, міркуючи, як відрекомендуватися лікарю, і весь цей час старий стежив за мною своїм проникливим поглядом. Нарешті я попрямував до будинку лікаря, але мені сказали, що той кудись вийшов. Запитавши, коли його можна побачити, я обернувся і побрів тим самим