Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Я зустрів батька і мого брата Джефрі біля воріт — вони саме поверталися верхи з ринку. Мабуть, їх перелякало моє обличчя, бо обидва закричали водночас:

— Що таке? Що сталося?

Я ледве спромігся на слова і прохрипів:

— Там, біля підніжжя пагорба, лежить наша мати. Її убив іспанець на ім’я Хуан де Гарсіа.

Почувши мої слова, батько побілів так, наче у нього зупинилося серце. Глухий стогін вирвався з його грудей. Проте він утримався в сідлі і, схиливши до мене бліде, як у мерця, обличчя, запитав:

— Де іспанець? Ти убив його?

— Ні, батьку… Я зустрівся з ним випадково у парку. Коли він дізнався, як мене звуть, він хотів убити мене, але я побив його дрючком і відняв у нього шпагу.

— Ну, а потім?

— А потім я його упустив, бо не знав, що він зробив з моєю матір’ю. Я все розкажу вам опісля…

— Ти… ти відпустив його?! Ти відпустив Хуана де Гарсіа? Прокляття Боже на твою голову, сину!

— Не проклинайте мене, батьку, я вже й сам себе прокляв у душі. Завертайте краще коней і швидше скачіть до Ярмуту, бо він подався туди години дві тому. Там стоїть його корабель. Може, ви встигнете його захопити, поки він не відплив.

Не кажучи більше ні слова, батько із братом швидко розвернули коней і щезли в мороці.

Дорогою вони мчали як навіжені. Коні у них були добрі, і через півтори години скаженої гонитви вони дісталися Ярмута. Але стерв’ятник вже відлетів. Слідом за ним вони кинулися до порту і дізналися, що зовсім недавно він відплив на човні до свого корабля, який стояв на рейді на якорі, заздалегідь піднявши всі вітрила. Узявши іспанця на борт, корабель негайно відплив і щез у пітьмі. Тоді мій батько оголосив, що заплатить двісті золотих тому, хто захопить убивцю, і два кораблі кинулися за ним наздогінці. Але вони не встигли його перехопити. Задовго до світанку іспанський корабель вийшов у відкрите море і пропав з очей.

Тим часом я скликав усіх слуг і робітників і розповів про те, що сталося. Потім, прихопивши ліхтарі, бо стало вже зовсім темно, ми попрямували до чагарів, де лежало тіло моєї матері. Я йшов попереду, бо слуги боялися. Я теж боявся, сам не знаю чого. Взагалі незбагненно, чому мати, яка так ніжно любила мене за життя, тепер після смерті вселяла мені такий жах? Проте, коли ми прийшли на місце і коли я побачив у темряві двоє очей, що світилися, і почув тріск суччя, я трохи не впав від страху, хоча й знав, що це може бути або лисиця, або який-небудь бродячий пес, привернутий запахом смерті.

арешті я наблизився до матері і гукнув слуг. Ми поклали її тіло на двері, зняті для цього з петель, і так востаннє моя мати повернулася додому.

Ця стежина назавжди залишиться для мене проклятим місцем. Відтоді, як моя мати загинула від руки свого двоюрідного брата Хуана де Гарсіа, спливло сімдесят з гаком років; я зістарівся і чого тільки не набачився в своєму житті, але все одно і дотепер я не наважуюся ходити цією стежкою сам, особливо поночі.

Отак ми дійшли з нашою тяжкою ношею до будинку, де жінки, ридаючи, узялися споряджати небіжчицю в останню путь. Мені довелося боротися не тільки із власним відчаєм, але й піклуватися про свою сестру Мері; за неї я боявся найбільше. Здавалося, що вона збожеволіє від жаху і горя, але зрештою вона впала в якесь заціпеніння, а я спустився донизу розпитувати слуг, що сиділи в кухні довкола вогнища.

Вони сповістили, що приблизно за годину д того, як я зустрівся з іспанцем, вони бачили на стежині пишно вдягненого незнайомця. Він прив’язав свого коня серед кущів ожини на вершині пагорба, якийсь час постояв, наче вистежуючи, поки моя мати вийшла з дому, а потім покрадьки пішов за нею. Один із робітників працював у саду і чув крики, проте не звернув на це уваги. Він вирішив, що там кохається якась парочка із Бангі, що затіяла звичну метушню в кущах. Воістину того дня мені здавалося, що уся наша околиця перетворилася на притулок для дурнів, серед яких найтупішим бевзем був я. Ця думка відтоді не раз випірнала з моєї свідомості, але вже за інших обставин.

Але настав ранок, і разом з ним повернулися з Ярмута мій батько і брат. Вони прискакали на чужих конях, бо своїх загнали. Услід за ними ополудні дійшла звістка, що кораблі, котрі відпливли на пошуки іспанця, через шторм повернулися в порт, так і не побачивши судна.

Нічого не приховуючи, я розповів батькові геть-чисто все про мій поєдинок з убивцею і витримав новий напад батьківського гніву за те, що, знаючи про страх моєї матері перед якимось іспанцем, не послухався голосу розуму й упустив убивцю заради залицянь до дівчини. Брат мій Джефрі теж не висловив ані найменшого співчуття. Адже дівчина подобалася і йому також, отож його неабияк розсердило те, що моя розмова з Лілі не була безрезультатною. Але про цю причину своєї неприязні брат промовчав. І останньою краплею, що переповнила чашу, була поява сквайра Бозарда, котрий приїхав разом з іншими сусідами висловити батькові співчуття в його горі. Але він не втерпів і тут же заявив, що мої змовини з Лілі сталися проти його волі, що він цього не потерпить і що коли я впадатиму за нею, їхній давній приязні з батьком настане кінець.

Удари сипалися з усіх боків. Смерть улюбленої матері, туга за коханою, з якою мене розлучили, муки совісті через те, що я випустив іспанця з рук, гнів батька і злість брата — все разом звалилося на мене. Воістину ці дні були такі безпросвітно гіркі, що в тому віці, коли ганьба і горе сприймаються найгостріше, я мріяв тільки про одне — лягти в могилу поряд з матір’ю. Єдине,