Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— Ну що ж, піду, бо мені час іти, — відповів я. — Проте я ніколи не перестану сподіватися, сер, що коли-небудь зможу назвати вашу дочку своєю дружиною. Прощавай, Лілі! Перечекаємо, поки буря вщухне!
— Прощавай, Томасе! — відповіла вона, заливаючись слізьми. — Не забувай мене! А я свою клятву завжди пам’ятатиму!
Але тут сквайр Бозард ухопив її за руку і потяг за собою.
Я пішов, засмучений, проте не надто, бо знав, що хоча і накликав на себе гнів батька, зате одночасно завоював щиру любов дочки, а любов триває довше, аніж злість, і рано чи пізно перемагає.
І тут я нарешті згадав про іспанця; за всіма цими бурхливими пригодами він у мене зовсім вилетів з голови. Я повернув було, щоб потягти іспанця в каталажку, наперед смакуючи втіху, бо радий був хоч на комусь зірвати злість. Але доля врятувала його руками дурня. Діставшись до місця, я побачив, що іспанець зник, а біля дерева, до якого він був дуже міцно прицурований, стоїть сільський дурник Біллі Мінс і роздивляється срібну монету у себе на долоні.
— Гей, Біллі! Де чоловік, що був тут прив’язаний? — запитав я.
— Не знаю, Томасе, — прошепелявив він. — Мабуть, уже півдороги промчав, а куди — не знаю. Він дуже швидко поскакав, коли я його підсадив на коня.
— Ти підсадив його на коня, дурню? Коли це було?
— Коли? Та хтозна. Може, годину тому, а може, дві. Я в цьому не тямлю. Ого, подивився б ти, як він поскакав! Шпори у нього довжелезні, а він як засадив їх у боки своїй конячині! І не дивно! Подумати тільки — серед білого дня на королівській дорозі на нього напали розбійники! Бідолаха мало з глузду не з’їхав від страху. Слова сказати не міг, тільки бекав, наче вівця. Але Біллі розв’язав його, зловив йому коня і всадовив у сідло. А за свою добру справу Біллі отримав ось цю монету. Ну й зрадів же він, коли я його відпустив! Ого! Бачили б ви, як він помчав!
— Ти ще більший дурень, ніж я думав, Біллі! — сказав я розгнівано. — Адже він трохи не вбив мене! Я з ним упорався, зв’язав, а ти його відпустив…
— Значить, він хотів вас убити, сер, а ви його зв’язали? Чому ж тоді ви не постерегли його? Тоді б ми відвели його і посадили в колодки. Для нас це — що раз плюнути. Ось ви обізвали мене дурнем. А якби ви знайшли людину, прив’язану до дерева, всю в крові і в синцях, яка навіть говорити не могла від страху, хіба б ви її не звільнили? От він і накивав п’ятами, і залишилася від нього тільки ця штучка!
І дурник підкинув у повітря монету.
Зміркувавши, що цього разу Біллі має рацію і що я сам у всьому винен, я обернувся і, не кажучи ні слова, поплентав додому, проте не напростець, а стежиною, яка перетинала дорогу і вела до вершини пагорба. Мені хотілося побути трохи на самоті і обдумати все, що сталося.
Я брів, поринувши в глибокі роздуми про радість нашої любові, про гіркоту розлуки з Лілі і про гнів її батька. Щось біле потрапило мені під ноги. Зайнятий своїми думками, я не звернув уваги на цей клапоть матерії і просто відкинув його вбік кінчиком іспанської шпаги. Мимоволі думка моя перескочила зі шпаги на її власника. Що привело його в наші краї? Напевно, якісь лихі справи. Чому він, побачивши мене, злякався і чому, почувши моє ім’я, напав на мене?
Випадково погляд мій впав на сліди на сирому піску стежини. Це були сліди моєї матері. Я впізнав би їх серед тисячі інших, адже такої маленької ніжки не було в жодної жінки у всій окрузі.
Поряд з ними, немов переслідуючи їх, йшли інші сліди — із гострим носком і на високому каблуці. І тут я раптом пригадав, що на іспанцеві були саме такі чоботи. Значить, це його сліди йшли за слідами моєї матері! Отже, він біг за нею, бо в багатьох місцях сліди сходилися впритул, а подекуди на сирому піску залишилися тільки відбитки його ніг, під якими зникли сліди матері. І тої ж миті мене осяяла здогадка, що саме я відкинув ногою. Це була мантилья моєї матері! Я її впізнав, адже бачив щодня на голові матері, а тут вона валялася на землі. Все це я збагнув в одну мить і заціпенів від нестерпного, гострого жаху. Навіщо ця людина переслідувала мою матір і чому її мантилья опинилася на стежині?!
Я кинувся бігти, як одержимий, до того місця, де помітив біле мереживо. Сліди весь час були переді мною. Ось і те місце. Так, це був головний убір моєї матері, немов зірваний грубою рукою. Але де ж вона сама?
Мені всередині все похололо, бо я здогадувався, що побачу: в самій гущавині, прикрите листям, у сутінках переді мною неясно біліло мертве обличчя моєї матері.
Розділ VТОМАС ПРИСЯГАЄТЬСЯ
Не знаю, як надовго я вкляк від жаху над тілом любої матері. Я спробував підняти її і побачив, що груди її пронизані тією самою шпагою, яка все ще була у мене в руці.
Тоді я зрозумів усе. Це зробив іспанець! Я зустрів його, коли він поспішав подалі від місця злочину. Дізнавшись, чий я син, він намагався убити мене з ненависті чи з якоїсь іншої причини. І я тримав цього диявола в своїх руках і випустив його, не помстившись тільки через те, що мені забаглося набрати квітучого глоду для своєї дівчини!
Коли я все це усвідомив, сльози гіркоти, каяття і відчаю хлинули з моїх очей. Я обернувся і, як божевільний,