Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Яковлев 10 травня підступив до Січі. Кошового отамана Сорочинського на той час в Січі не було, бо їздив у Крим просити помочі у хана, влада ж була у руках наказного отамана Якима Богуша. Всіх козаків у Січі було не більше як тисяча душ, та й з тих більшість старих та покалічених, бо вся молодь була з Гордієнком у Гетьманщині, решта ж товариства була, як і звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Військові Запорозькому не було б чим годуватись. Проте, незважаючи на обмаль товариства, Богуш, зібравши всіх на раду, умовив товаришів пригадати давню славу Війська Руїни Старої Січі

Запорозького і не віддавати матір Січ, а обороняти її до загину; а позаяк обстоювати всю Січ з такою малою силою козаків було неможливо, то Богуш, після першого ж дня оборони, покинув усі окопи, що були на березі Чортомлику, і уночі перевізся з товариством на острів, де були руїни Старої Січі часів короля Жигмонта та Стефана Баторія. Там, одрізані од берега протокою, запорожці три дні одбивались од російського війська, що громило козаків гарматною пальбою з берега і атакувало острів з човнів.

Травня 14 був найдужчий штурм Січі, і хоч запорожці потерпіли од гарматної пальби, а січові будівлі навіть зайнялися вогнем, а проте запорожці відгромили військо Яковлева і навіть вбили одного полковника, кількох офіцерів і більше трьох сотень простих москалів.

Після цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, коли тут на поміч йому надійшов з двома полками охочого війська запорозький перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою Яковлеву та Галаганові вже неважко було добувати Січ, і врешті їхнє військо вдерлося на острів і почало штурмувати окопи. Запорожці, одбиваючись шаблями, гинули од штиків російського війська, а все-таки не хотіли скоритися. Тоді Галаган вискочив на окоп і почав гукати, що сам він запорожець і присягається, що як козаки покинуть змагатись, то ні в кого й волос з голови не спаде. Ці слова засмутили запорожців і, маючи надію, що колишній військовий товариш Галаган заступиться за них, вони почали складати зброю. Тільки те було їхньою помилкою: за наказом Галагана військо його напосіло на них, неоружних, і почало всіх колоти й різати, та й сам Галаган до того рук прикладав. У розпуці запорожці кинулися до річки Скарбної (дніпрова протока) і, перепливши її, зрятувалися по плавнях; ті ж, хто не зміг цього зробити, здебільшого поранені, кількістю 278 душ, були захоплені у бранці.

На одному з окопів було знайдено і тяжко пораненого наказного отамана Богуша, котрий скоро помер; останнім же бранцям розлютовані упертою обороною побідники завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари: декотрим здирали з голови шкуру, інших настромляли на палі або четвертували; врешті ж збили на воді пліт, повісили на тому плоті кількох запорожців на шибениці і пустили пліт Дніпром униз, щоб нижче Січі бачили, яка кара чекає всіх запорожців.

Всі січові будівлі були попалені, не виключаючи навіть церкви святої Покрови — з неї тільки, за наказу Яковлєва, було винесено іконостаса. Лютування побідників не вгамувалося навіть на тому, і вони порозкопували на січовому кладовищі домовини і найперше розрили домовину кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, кістки ж його розкидали по степу.

Діставши звістку про зруйнування Запорозької Січі, цар подарував Гнату Галагану «за вірну службу» село Боровицю, про запорожців же видав наказ, щоб 'їх, де б хто не запопав, катували на смерть.

Тих запорожців, що були з Гордієнком, звістка про зруйнування Січі тяжко влазила, але ніякого заколоту вони не зчинили і лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко вона вразила й усіх тих січовиків, що були по лугах та річках і почули лихі вісті не зразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя вже після зруйнування Січі, почав скликати решту запорожців з лугів та лиманів на устя річки Кам’янки і став там Кошем.

ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ

Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще у березні місяці намовляв шведського короля добути Полтаву, що стояла на шляху од шведського війська до Запорожжя і заступала запорожцям шляхи до Січі. Король згодився на те і

4 квітня разом з Гордієнком та запорожцями штурмував Полтаву, та тільки у тому городі була добра російська залога, що відгромила той штурм, і через те облога Полтави затяглася аж на три місяці, а тим часом до Полтави наблизилося велике російське військо, що було під керуванням самого царя.

Хвалилися запорожці Полтави дістати:

Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався.

На бідную головоньку кошовий зостався;

Ой, умерла в кошового старенькая мати,

Ой, нікому кошовому порадоньки дати.

Тим часом на Україні справа складалася не на користь шведам та Мазепі. Універсали гетьмана не робили ніякого впливу на український люд, бо Мазепу всі знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя і щирого прихильника московських порядків. Йому ніхто не йняв віри, бо, знаючи його вчинки, гадали, що коли б йому й дати повну владу і незалежність од Москви, то козаки й поспільство були б так само поневолені, як і під владою московських воєвод. Навіть старшина козацька, що намовляла Мазепу передатись до шведів і перейшла було разом з ним до королівського табору, пізніше, побачивши, що Україна повна російського війська, шведів же з королем дуже мало, почала покидати Мазепу і віддаватись на милосердя царя. Тільки по Ворсклі та Орелі, по тих місцях, куди заходили запорожці, народ повставав і прилучався до козаків, бо знав запорожців за оборонців простого люду і всіх поневолених.

Карлу XII доводилося починати щось рішуче, і він зважився знову всією силою штурмувати Полтаву. Але доля давно відсахнулася од нього. Оглядаючи 17 червня табір царського війська, він був тяжко поранений у ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, він 21 червня, лежачи вже на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бій тягся два дні, і все ніхто нікого не перемагав, а тим часом російське військо зовсім близько підсунулося до шведів. Червня 27 сталася рішуча баталія, що прозвана Полтавською, і у тій битві царське військо рішуче перемогло шведів.

Розбиті шведські полки мусили хутко одступати до Дніпра, щоб зрятуватись у турецьких землях... У тій справі запорожці стали Кардові у великій пригоді, бо знали всі шляхи, перевози й броди. Гордієнко повів короля понад Ворсклою на Переволочину і сам з частиною запорожців побіг наперед, щоб наготовити