Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— А де рідна хата — не забув? — блиснувши кольоровими очима, запитав Оксен Цьопа.

— Цього ніколи не забуду! Неподалік од хати Шлапаків. Там ще Галочка виростала — файна дівойка, ой, файна! Мені б, може, дісталася, якби я на сім лім не загримів на оті весла…

— А мо’, чекає? — не відставав Оксен. — Що таке сім літ?

— Що таке? Тоді їй було літ з п’ятнадцять, а зараз, якщо жива, — то двадцять два! Стара вже для дівування…

— Прошем пана, не може бути кохана панєнка старою! — суворо поглянув на своїх товаришів пан Гостинський. — Слово гонору!..

— Що в тебе, пане Владку, крім гонору, ще лишилося?.. — філософськи спитав Оксен Цьопа.

Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:

Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.

— Тпру, Янголе! — пришпорив Василь свого коня (так він його прозвав уже в перший день дороги) — і мишастий жеребчик став, як уритий… Василь під’їхав до рідної хати.

Скочив з коня, повів його у двір, махаючи рукою хлопцям, щоб вони йшли слідом. Двір заріс бур’яном.

Тягниборода постукав у двері й завмер, чекаючи на відповідь.

Не діждався, постукав ізнову…

У хаті щось заворушилося, закашлялося, потім хтось кволий озвався:

— Та заходьте, відчинено!

— Мамо! — гукнув Василь.

— Хто це? — запитав жіночий голос.

— Це я, Василь, мамо! — закричав Тягниборода, нахилившись над якоюсь подобою жінки у дранті, що лежала на полу. — Погляньте на мене, мамо!

— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасі—єм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…

— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…

— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…

— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…

— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?

— Слід од шаблі, мамо!

Він тримав її руку і провів по носі:

— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?

— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?

— А це знов—таки од шаблі — тільки вже від іншої. Але нічого, мамо, й з таким носом жити можна.

— Тим—то я твого голосу не впізнала… Так ти живий, синку?

— Хвала Богові нашому найсвятішому… А оце — мої товариші!

— Ой, чим же вас, діти мої, приймати?.. Та й темна ж я стала!

— А нічого, мамо… Кажіть мені, де що лежить, а я в печі затоплю, та води принесу, та хату зараз підмету, та всю роботу, яку треба, пороблю. Я ж помічник ваш, мамо; сім літ удома не було, а оце прибув з далекого краю…

Посадив Василь своїх товаришів на лаву, а сам заходився домашніми справами займатися. І ось уже в печі вогонь запалав, і ось уже в баняку закипіло.

— Нічого, мамо, — казав він, клопочучись по рідній хаті, — ось я як візьмуся дома хазяйнувати, то вам добре житиметься зі мною, а як невісточку іще приведу, то…

— Ой, синку, де ж ти ту невісточку знайдеш, як наших дівчат усе в неволю забирають, усе в ясир… І Галю твою теж були забрали…

Подовшало й без того довге обличчя Тягнибороди:

— А дитя ж у дворі з котом гралося — чиє?

— Яничарове… Зганьбив яничар твою Галю, синку!.. В монастир пішла…

— В який монастир, мамо? Я хочу бачити її!..

— А навіщо?.. Богова тепер твоя Галя!.. Не треба серця їй ранити, дитино моя! Ти ж жалісливий у мене!..

— Мамочко, не пораню я їй серця так страшно! Хай знає, що я живим лишився, сім літ промучився на галерах, а таки живий… Може, Бога попросить за мій талан…

Сяк—так підобідавши, вирішили хлопці їхати далі. Вивів пана Владислава і Оксена Василь, похнюпився, сказав:

— Бачите, хлопці, як воно в мене!.. Треба біля матері побути! Треба хазяйство на ноги ставити…

— Одне слово, — додав Оксен, — гречкосієм ставати…

— А куди подінешся, товаришу, куди? Пан Владек Гостинський обняв Василя:

— Бувай щасливий, друже—товаришу! Як знайду я свою Анельку, то до тебе примчу, покажу її… І буде тоді шафірове небо, шафірове море…

Поцілувалися, поплескали один одного по спинах, змахнули у траву по неслухняній пекучій сльозині… Оксен