Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

Пан Владислав побіг до старої яблуні, під якою стояла якась постать у чорному.

— Та ні, не під ту яблуню, — гукнула привратниця. — Управоруч беріть! Вона — у світлому!..

Так, і справді! Як це він не здогадався, що панна Анеля сьогодні мала одягти те ж плаття, в якому вона так любила ходити ще сім літ тому, коли покохала пана Владка?! Стрибаючи через кущі, через купини, через квіти, він летів до своєї Анельки!

І, не добігши десяти кроків, зупинився. Зупинився, щоб же не злякати її своєю несподіваною появою.

— Анелько, — задихаючись, промовив він.

Вона не обернулася. Вона вишивала якийсь узор і, мабуть, не почула його голосу.

— Анелько! — повторив він, відчуваючи, що серце ось—ось розірветься в його грудях.

І тут побачив, що вона чує його. Що сидить з заплющеними очима і їй здається, що то все — марення… Він зробив крок уперед.

— Анелько! — гукнув він. — Це я прийшов насправді — через сім літ.

Вона розплющила очі. Підвелася здивовано. Поглянула на пана Владка — і не впізнала його. В очах — запитання, нерозуміння, подив…

— Це ж я — Владек Гостинський! — сказав він.

І тут вона його пізнала! Бо він же ж, напевне, добре змінився за останні сім літ неволі, каторги, страждань! Але вона пізнала його! Все в неї з рук випало, вона зробила крок, потім другий, а потім… а потім вона опинилася в його обіймах!

— Владку, Владку мій! — прошепотіла вона. Красиві—красиві пізні яблука рум’янилися над ними.

— Владку, мій пане Владиславе! — шепотіла. — Я дочекалася на тебе!.. Я дочекалася! О матка боска, я дочекалася!.. Я маю все!..

І тут пан Владислав Гостинський повторив оті слова, які повторював сім літ на галерах:

— Добридень, кохана Анелько, я осьде!.. Ходімо до ксьондза, і нехай буде в нас щастя на сто літ!

— Я щас… — мовила панна Анелька і повисла на руках у пана Гостинського. Він підхопив її на руки. Вона розплющила очі, вони сяяли, мов два сонця, — і сказала: — Я щаслива, Боже, я щаслива!..

І цієї миті пан Владислав побачив, що два сонця в її очах потьмяніли і загасли.

— Анелько! — ще не здогадуючись, ще не підозрюючи нічого лихого, прошепотів він.

На лиці в неї була щаслива усмішка, на очах — сльози щастя, а очі дивилися в сапфірове небо і не заплющувалися.

І тут мов щось ударило його зсередини.

— Анелько, Анелько, — застережливо мовив він. — Ти жива, Анелько, ти жива!.. Озовись, усміхнись, поглянь!

Вона дивилася в небо, вона усміхалася щастю, тільки озватися на голос пана Владка вона вже не могла. Серце її зупинилося, розірвавшись од щастя. Тільки ж так воно розірвалося, що вона й не почула, що вона й не зойкнула; вона полетіла в нескінченність часу з думою про коханого, що прийшов, нарешті, до неї, що знайшов її на важких, на скорботних дорогах жорстокого життя; і навіть на мить їй не подумалося, що вона вже вмерла, що її вже не буде, бо мить для неї зупинилася, стала вічною, нескінченною…

Біля могили панни Анельки Оксен Цьопа сказав:

— Владку, їдьмо до Недайборща… Там нам обом судила доля.

— Побудьмо ще біля Анельки, друже—товаришу.

Неподалік сумно стояла сестра Єфросинія. Вона думала про те, який тісний світ і як у ньому тяжко жити. І як багато незбагненного в ньому… Про Василя Тягнибороду вона ніколи не думала, аж виходить, що він сім літ про неї мріяв. Хай би мріяв про іншу, бо не тяглося серце Галі Шлапаківни, нинішньої сестри Єфросинії, до Василя. Потяглося було до отого козака, якому води дала і який про Вустю та її сина—яничара сказав, потяглося й зараз її серце до хвацького козацького полковника Закривидороги. Але то є гріх — думати про земне щастя людині, яка присвятила себе Богові. Так само, як, напевне, є гріхом думати про кохання козакові, що присвятив своє життя служінню Вітчизні…

Казав Оксен Цьопа, що бачив її малятко, її золотого синочка Тодорка, який бігав двором і грався з котом. Тільки голосу не чув, тільки жодним словом з ним не перекинувся…

Хіба ж знав він, що стрінеться з його матір’ю?

Хто знає, куди й як ведуть дороги життя?

Початок жовтня у Варшаві був цього року погідний і сонячний. Наче знову літо надумало на землю повернутися.

Знову збирався сейм, щоб вирішувати вельми важливі державні справи Речі Посполитої.

Ці справи були пов’язані з війною проти шведів, з боротьбою за панування на морі та прибалтійських землях. Про південні справи пани сенатори говорити не хотіли — на півдні все було порівняно спокійно, отже, не треба й голову бити над тим, що може там бути… Правда, від Калиновських приїхали люди на чолі з самим Марціном. Калиновські були вельми обурені зухвалими діями козаків, які посміли розграбувати уманський замок і винести з нього коштовні речі.

— То є нечувано, то є обурливо! — повторював кожен із ста сорока шести сенаторів. — Тую всюю босоту, теє всеє бидло треба прикликати до пожондку! І ми теє зробимо, ось дай нам Боже шведа побити!

Сімдесят вісім князів та найвпливовіших магнатів, серед яких — Конецпольський, Потоцький, Калиновський, Острозький, Вишневецький та інші, сімнадцять біскупів та архицибіскупів, десять міністрів, тридцять сім воєвод та гетьманів, староста, каштеляни, — всі вони з’їхалися на сейм. їхали в золочених ридванах, у розмальованих каретах, із пишно