Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Ану, тихо! — загримів його голос — і пан Владек аж здивувався: такий отой вигук був гучний, грізний і страшний у цьому веселому співі, танці й виграванні.
Змовкли скрипки; цимбали — за ними; тільки ще бубон разів кілька стукнув, а потім, спохопившись, і він замовк. Усі обличчя повернулися на голос Оксена.
Оксен виїхав з тіні горіха. В руці тримав пістоля. За мить виїхав за Оксеном і Гостинський, сам не знаючи чого, але виїхав.
Ніхто не запитав: «Хто ти, добрий чоловіче?» — всі знали, що це Оксен.
— Вечір добрий! — промовив Оксен.
Усі мовчали, дивлячись на пістоль, націлений на молоду пару, і тільки Парася дзвінко відповіла:
— Добрий вечір, Оксене!
— Гарно ж ти мене стрічаєш — з музикою! — сказав він.
— А як можу!
— Чом не кличеш у гості?
— Бо не про тебе, Оксене, наше весілля!
— Забула, як присягалася?
— Ні, не забула! Це ти забув учасно приїхати, Оксене!
— Ану, не розоряйся тут! — загули хлопці та чоловіки, отямившись після першого потрясіння, викликаного появою Оксена. — Дівка обіцяла три літа тебе чекати, четверте літо чекала, п’яте терпіла — скільки ж іще бути тобі вірною, як ти по своїх Стамбулах ганяєш?! Ото маєш шаблю — ото й твоя жінка!
— Чув, що люди сказали?
— Вони ще мого слова не почули! Так от! Бери! — і важко пролунав постріл з пістоля.
— Ах! — вирвався зойк із сотні грудей.
Але ніхто не впав. Куля не влучила у Парасю, бо пан Владислав Гостинський ударив знизу кулаком по пістолю — і куля пішла у вечірнє небо.
І тут усі кинулися на двох вершників. І вже стягли їх з коней, і вже посипалися на них удари кулаків.
Та пролунав, перекриваючи весь оцей розлючений гомін, голос Парасі:
— Стійте! Не руште, люди!
Підійшла до горіха, відіпхнула від Оксена та незнайомого їй Владка хлопців.
— Що ж ти, Оксене дорогий, казав про добрий вечір, а сам зі злом приїхав? — запитала вона, блиснувши своїми веселими очима. Та лихим був цей виблиск. — Що ж це ти надумав моє серце прострілити, Оксене? Хіба забув, як казав, що життя за мене готовий оддати, а тепер забрати моє життя надумався, якраз тоді, коли до мене щастя прийшло?
Завирували люди довкола. Ще мить — і відірвуть Парасю від Оксена, і розтопчуть, розірвуть і Оксена, і його товариша…
— Відійдіть! — рішуче сказала вона. І всі зрозуміли, що ця Парася вдатна не те що чоловіком командувати, а й сотнею козаків…
І тихо, але твердо сказала Оксенові:
— Чекала на тебе, Оксенчику! Довго чекала! А серце твоє не почуло! Що ж, не судилося!
— Почуло моє серце! Ти мені в морі приснилася!
— Пізно почуло твоє серце, Оксенчику! Хай нам обом Бог простить! А тепер — прощай!
Стала навшпинечки, поцілувала козака і у тиші пішла на своє місце до розгубленого молодого…
Уранці двоє вершників вибиралися на Шаргородську гору, що зі сходу нависла над Могилевом. Виберуться вони на гору — та й помчать туди, де сонце сходить.
Сонце висяювало в очах, і Оксенові думалося про втрачену навіки Парасю, а Владиславові — про пану Анельку, яка десь на нього чекає… А може, не дочекалася так само, як Парася?
Через три дні дороги у пошуках Анельки вони знайшли польський цмєнтаж, де побачили могили її батьків та свіжі квіти на них. Отже, Анеля десь тут, отже, вона жива…
Ксьондз, побачивши біля себе двох подорожніх, запитав:
— То є пан Гостинський? Владислав?
— Так, єстем панем Гостинським! А звідки святий отець знає моє прізвище та ім’я?
— О, та тут усі знають прізвище та ім’я пана Гостинського, що втрапив до турецького полону в битві під Цецорою, а потім опинився на галерах. Бо геть усім панна Анеля повідає про свого пана Владка і всім каже, коли стрінуть його, аби знав: панна чекає на нього!
— Де ж вона нині?
— Гадаю, що вона зараз у жіночому монастирі. Це недалеко — миль за сім звідси!..
— У кляшторі?
— Ні… Вона любить ходити до православного жіночого монастиря, де ігуменею чесна мати Параскева. Там — жінки, які втішають її душу, слухають її розповідей, оповідають своє — от вона і знаходить там утіху душі своїй… їхатимете оцією дорогою попід горою, а далі — лісом. Два дні тому туди, до монастиря, багато козаків та невольників визволених проїхало та пройшло…
Пан Гостинський приклався вустами до руки доброго ксьондза, той перехрестив вірного католика, заразом перехрестив і православного Оксена, благословив їх на дорогу та й відпустив з Богом…
Ох, і мчали ж їхні коні отими милями, мчали ще швидше, ніж тоді, коли вершники женуть їх на бій з ворогом…
І ось, нарешті, він, отой монастир! І ось, нарешті, його брама!
Скочили з коней двоє вершників, постукали у хвіртку. Відчинили їм.
— Чи є тут панна Анеля Ожеховська? — запитав пан Гостинський.
— Є, — приязно всміхаючись, відповіла літня привратниця. — А ви, певне, пан Владислав, що сім літ пробув на галері, втрапивши під Цецорою до турецького полону?
— Так, єстем панем Гостинським!.. Та де ж вона?
