Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Бувай, земляче! Згадаєш про Січ — паняй просто туди, а там Оксен Цьопа скаже кому хоч, який з тебе вояка!.. А в Мотилеві питай про мене у шинкаря Лейби — він усе знає: де хто і з ким і чи надовго…
Поцілувалися. Потім Оксен і Владислав скочили на своїх коней — і покотилася—зазміїлася куриста дорога під копитами…
По горах — глід низькорослий, за каміння вапнякове почіплявся. Вродило його цього року — червоного, рясного, великого. Мов краплі крові…
Пан Владислав Гостинський дивився на кущі глоду, що стирчали з лівого та правого боку, — і виділася йому чомусь Ісусова дорога на Голгофу, і здавалося йому, що то Христа провели по тих колючих кущах.
І думалося: які перші слова скаже йому панна Анелька?!
А стріли пана Владислава одні руїни хутора біля Юрковець та могили його батьків на кладовищі. От і все…
— А сусіди ваші — Ожеховські, так вони подалися в інше своє село, біля Умані за кілька миль, — сказали в Юрківцях. — Так—так, пан Ожеховський, його пані й донька Анеля. Панна Анеля всім у селі казала, щоб, як прийде з неволі пан Гостинський — ви тобто, — то щоб сказали вам, куди вони подалися, бо цей їхній майонтек пан Сулятицький протизаконно і протипорядно — це так вона мовила! — забрав собі!..
Поплакав пан Владислав на могилах батьків та й поїхав разом з Оксеном Цьопою на Могилів.
Оксен їхав і філозофував:
— Як би там не було, земляче—товаришу, а все ж є в тебе десь панна Анелька. Чув же — люди казали! Уже надія!.. Стрінеш Анельку, та й будете щасливі собі удвох!
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — лазур в серцях і над гловами!.. — озвався пан Владислав. — Я скажу їй: добридень, кохана Анелько, я осьде, ходімо до ксьондза, і нєх буде у нас щенсцє на сто лят!
— То справді буде чарівно, то справді буде чудово!.. — аж замріявся Оксен Цьопа і раптом наважився сказати полякові, заради чого їде він до Могилева. — Є в мене в Могилеві Парасочка! Торік восени весілля мали згуляти, та…
— А що таке? — не зрозумів пан Владислав.
— Та скликав же нас Дорошенко на битву при Рокитному та Білій Церкві. Треба було рятувати Україну від собак Кантемірових!.. Бився я там, як чесно сказати, геройськи! Тільки шкода, що стрілою пробило. Цілу зиму в Каневі пролежав. А з весни пішли з Недайборщем… І оце вже як потопили останню турецьку галеру, приснився мені сон: немовби моя Парася в весільному вбранні та отак тягне—тягне рученьки до мене! Кажу Недайборщеві: отамане, чи не захворіла моя дівчина кохана, пусти мене на неї поглянути. Каже Недайборщ: не козакові про дівок думати, геть відкинь, козаче, помисли про дівочу вроду, ласку й красу, за віру християнську воюй, віддаючи їй усю душу й серце — до дна! Гарно сказав Недайборщ! А я йому ще ліпше: пане—отамане, а що ж буде з Україною, як козаки геть усі сили свої тільки Богові оддадуть та війні з невірними? А хто ж її заселить народом? Пам’ятаєш, отамане, кажу, як п’ять літ тому було: од Києва до Умані жодної тобі людини не стрінеш? Чи ж гоже отак?.. Пусти мене — хоч оком погляну одним на Парасю свою, а там — я знову буду твій, отамане!.. Пустив!..
Вони знову їхали горою — Оксенові весь час хотілося їхати якомога вище. Якби гори наддністрянські були вище хмар, то й тоді б Оксен Цьопа їхав по їхніх верхах.
— А що? — філозофував він. — Скажеш, що гори ці не вельми високі, — а от буває так: туман піде долиною над Дністром, а на горі — сонце! їдеш отак конем через хмару, сіро все довкола, нічого не видно, і от раптом вискакуєш на гору, а там — сонце, синє небо і світу всього нескінченність!
— То — чаруюнцо, то — цудовно… — знову завів своєї пан Гостинський…
— А моя Парася живе не над Дністром, ні; Дністер часто розливається… Парася живе під горою! Бач, тут, на горі, ще сонце, а під горою, в Могилеві й на Дністрі, вже вечір настає… Онде їхню вулицю видко!.. Ну, коню, давай!
У надвечірній тиші було щось загадкове, миротворче, спокійне. Місто лежало внизу, мов завмерло. Та ось ізда—леку, мов комариний зизк, донеслася музика. Десь унизу грали—вигравали, а сюди, на гору, долинав тільки тихий звук, подібний до дзижчання комара… — Ось тут будемо спускатися, — промовив Оксен, зіскакуючи з коня.
Вузькою доріжкою вони обережно пішли вниз.
— Так там же далі — є битий шлях, — згадалося Владкові Гостинському.
— Так сюдою ж ближче!.. — відповів Оксен Цьопа. — Швидше Парасю побачимо!..
Спускалися вони кільканадцять хвилин, аж поки вибралися на рівне. Там ізнов посідали на коней і, пригинаючись від віт волоських горіхів та кизилу, що росли обабіч стежки, виїхали на дорогу.
Музика долинала вже голосніше й виразніше. Вигра—вали—витинали скрипоньки, бив—барабанив із веселим видзвоном бубон, струнно—рвійно вигравали цимбали.
— Весело комусь! — усміхнувся Гостинський і поглянув на Оксена Цьопу, чекаючи від нього відповіді.
Та Оксен чомусь не відповів. Якась дума була в нього на лиці. Він стьобнув свого коня — і копита дзвінко за—татакали по твердій крем’янистій дорозі… А музика мов била коневі у такт — весело, швидко, ненаситно—радісно, і кінь Цьопин не біг — летів під цей супровід…
Та раптом кінь зупинився. І пан Гостинський збагнув. Бо побачив юрбу веселих людей у дворі, бо побачив у світлі запалених смолоскипів весело—радісну, натхненну од свого щастя молоду і тихого, замисленого від несподіваного повороту долі молодого. І та молода була Парася. Бо з тисячі дівчат з різними іменами тільки їй, рум’янощокій, кругловиденькій, грайноокій, личило це веселе ім’я.
Оксен Цьопа відійшов у тінь
