Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Та нам що? — це Ляскало.
— Ми й верхи на коні спати можемо… — це Цабекало.
— Аби лиш кінь не зашпортнувся… Старий Омелько, закашлявшись, сказав:
— Хлопці, так і коням же треба відпочити дати… Боже ж створіння!..
— Наші коні потомилися, а ті, що ми повідбирали в гайдуків, — ні! — сказав Яремко. — Ми ними поїдемо до Києва, а наші просто побіжать… Гайдуцьких коней залишимо в Києві, а нашими назад приїдемо…
— Ой, синку! — раптом стривожилася мати. — А що, як оті люди від отого Сондецького та приїдуть сюди знову? Та наскочуть, та заберуть нашу Бібігуль?
— Навіщо вона нежива?.. А втім… Я збігаю до Горобця, нехай він хлопців згуртує… А ми — поїхали!
— А… синку мій… а як же з Фатьмою? її ж в останню дорогу провести треба… Як же без тебе?
— Мамочко! Взавтра по обіді ми будемо всі вдома… І з Фатьмою попрощаємося… А зараз… зараз треба в дорогу… Ну, готові, пани—товариші?
— Та ось ухопимо щось на дорогу, — відповів Ляскало, — та й…
— Еге ж… — підтвердив Цабекало.
Вони й справді управилися з усім так, як Яремко й сказав. Щоправда, коли приїхали, з Києва, то їх аж хитало.
Разом з ними приїхала Марійка з дітьми — їй треба було спробувати розбудити Бібігуль. Від самого Йова Борецького Яремко привіз дозвіл поховати туркеню Фатьму на православному кладовищі і справити молебень по її душі…
Туркеню поховали по обіді. Не тільки Гаптарівська вулиця, а пів—Переяслава було в той день на кладовищі. Всі ж бо знали про таємниче зникнення Гані Ціпурининої, переяславської красуні, яку всі так любили. Всі вже думали, що її нема на світі, — аж бач, урятувала її туркеня, хоч і заплатила за це своїм життям…
Гули дзвони, співали півчі, плакали люди, коли проводжали туркеню Фатьму в останню її дорогу…
А потім — поминали у дворі Ціпурин, добрі слова казали про незнайому всім добру людину…
Яремко та його товариші спали цілу добу. І, прокинувшись, відчули, що сили до них повернулися.
Яремко скочив на рівні, побачив, що за дверима в сусідній кімнаті світиться каганчик, і сказав:
— Товариство, а ми ж лягли спати вночі і прокинулися вночі! Це що ж виходить — ціла доба?
— Як на мене, то я б іще трохи поспав, — озвався Ляскало.
— Еге ж… — позіхнув Цабекало. — А я б іще трохи й з’їв…
— А може, потім? — запитав Ляскало. — Сон — то найсолодша штука…
— Еге ж… — погодився Цабекало, перевернувся на другий бік і захріп ізнову…
А Яремко пішов до своїх. Батько, мати й Марійка сиділи за столом, про щось говорили, Марійчині діти спали на печі, а Ганю—Бібігуль перенести в хатину — через сіни. Там вона непорушно лежала, заглиблена у свій нескінченний сон…
— Марійко, — першим ділом звернувся Яремко до сестри. — Ну, що? Ти так і не розбудила Бібігулечку?
— Так і не розбудила, — сказала вона.
— А ти дуже старалася?
— Дуже…
— І не змогла?
— Поки що ні… — відповіла вона і раптом усміхнулася.
— А чому ти всміхаєшся? Людина онде нежива лежить, а ти…
— Ну, чому ж нежива? Жива вона, Яремку, і, якщо Господь буде милостивий, ще довго житиме…
— Як? Отак? Навлежачки?
— Чому ж? І навходячки, і навсидячки, і всіляк! Знаєш що, Яремку, ходімо надвір та поговоримо…
Мати й батько запитливо подивилися на Марійку та Яремка.
— Та ми тут у садочку з Яремком походимо, просвіжимося, — засміялася Марійка, і в її сірих очах зблиснув трохи характерницький вогник.
— Їй—бо, ця дівка знову щось придумала, за що її на вогонь поведуть… — закашлявся батько.
— Ви, тату, нийте ото ліки, які я для вас приготувала, а то ще довго кашель ваш не захоче проходити, — ласкаво відповіла Марійка і, взявши Яремка під руку, повела надвір…
Вийшли під зорі. Місяць трохи вже поменшав — не набагато, але все—таки повужчав і став схожим на качине яйце. А зорі були такі ж самі — веселі, життєрадісні, їх навіть ніби побільшало трохи на небі…
— Яремку! — сказала раптом Марійка. — Ти дуже любиш свою Бібігульку?
— Ну, аякже! — здивувався Яремко.
— Ні, ти мені без «ну»! Ти любиш її чи ні? По—справжньому?
— Ну, аякже!
— Я тобі вже сказала: не нукай, а кажи по—людськи!
— Марійко! — почервонівши в темряві аж до вух, вигукнув Яремко. — Це я їй усе скажу! Це для неї слова, а не для тебе! Ти ж не кажеш мені слів, які ти Петрові казала?!
— Не кажу, — погодилася Марійка. — А ти вже їй казав оті слова?
— Та трохи… — похнюпився Яремко. — Хіба ж усі слова скажеш?
— А вона ж що?
— І вона казала…
— А де це ти їй казав оті найкращі слова? — зупинилася Марійка коло клуні.
— Та тут же, в клуні, на сіні…
— А у вас, крім слів хороших, більше нічого не було?
— Ой, Марійко, все тобі треба знати! Це наша з Бібігулькою таємниця — чому я маю розповідати про це навіть рідній сестрі?
— Дурненький ти, Яремку, — засміялася Марійка. — Але диви:
