Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Єдине, на що якось був пристав Алім—баші, — так це на шахову партію з Ьекіром. Бекір грав добре, це було відомо Алімові, але він, Алім—баші, грав у шахи ще хитріше і був майстром різних пасток, прихованих шахів тощо… Отже, вони сіли на килими перед низеньким столиком і почали грати.
Власне, Алім—баші розумів, що шахова партія — тільки привід. А щось головне Бекір приховує. Проте Бекір поки що на ці теми не говорив нічого.
Вони зіграли кілька партій — і Бекір, хоч і дуже старався, програв—таки Алімові більшу частину, а решту звів унічию. Алім—баші бачив, як Бекір хоче в нього виграти, і останню партію програв навмисне. Бекір це побачив, розсердився, але промовчав. У гніві він, напевне, не помітив, що в нього розійшовся халат і оголилися волохаті груди. Так от, на цих грудях Алім—баші раптом побачив виколотий чинським чорнилом синій християнський хрест…
Бекір через півхвилини закрив халатом те місце, але підозріливо поглянув на Аліма. Алім—баші вдав, що він нічого не бачив…
Залишившись наодинці, він з певною дозою втіхи подумав про те, що йому, начальникові розвідки, гяури викололи малюнок у вельми інтимному місці на нозі — так що майже ніхто й не побачить. А Бекірові справді не поталанило: викололи, гади, отакенного хреста на грудях! Спробуй його вивести! Тільки відрізати отой шмат шкіри — та й усе! Але ж це боляче, але ж це довго гоїтиметься! Проте доведеться на це піти й Алімові, й Бекірові—баші…
Під час наступної зустрічі за шаховим столиком, коли хитрий, аки змій, Алім умудрився непомітно для навіть досвідченого ока програти партію, Бекір ледь не затанцював од радості. Знову розійшовся його шовковий халат, і знову Алім побачив на волохатих грудях синій християнський хрест. Але здивувала його одна обставина. У хреста десь поділася перекладина — і тепер це був стовп.
Ще через день, коли гра йшла з перемінним успіхом, Алім—баші не зумів спровокувати найхоробрішого з найхоробріших на показування голих грудей. Не вийшло, — а хотілося подивитися, як воно далі з тим хрестом: чи залишився він стовпом, чи, може, знову в нього виросли рамена?
За четвертим разом гри хоробрий Бекір чомусь згадав покійного харем—агаси Надира і став тяжко жалкувати, що піддався безпричинному гнівові й наказав відрубати голову такому вірному служаці! Що таке, зрештою, улюблена наложниця? Жінка, яку можна замінити ще кращою жінкою — та й усе!
— Не кажіть, о наймудріший і найхоробріший, — спробував заперечити Алім—баші. — А незрівнянна Роксолана—Хуррем, яка була не лише наложницею, а й найпершою порадницею великого Сулеймана Законодавця?
— Я ж кажу про наложницю, а не про дружину. Роксолана була дружиною, а Галія — тільки наложниця. Навіть дружину можна замінити — а що вже казати про наложниць!
— Схиляюся перед мудрістю ваших слів, о великий полководцю, — мовив мовби зовсім без єхидства Алім—баші, — але в житті трапляється й таке, що добра наложниця дорожча за найулюбленішу дружину. Але, звісно, незрівнянна Роксолана тут виняток… Так що кара, якої зазнав харем—огаси, цілком заслужена ним. Він не вберіг вашої найулюбленішої гурії, пері, чарівниці!..
— О так, так! — прошепотів Бекір—баші і високо підняв руки вгору, а потім затулив ними обличчя. Поки він ті руки підіймав, його халат розійшовся знову — і Алім побачив, що від колишнього хреста залишилася тільки одна тонюня синя рисочка, яку можна й не вирізати, не випікати, не витруювати, не виводити з тіла…
За п’ятим разом, коли вони грали і обговорювали деталі повернення до Стамбула разом з військом (а повернуться вони після того, як прийде вістка, що люди Мирона Могили побудували фортеці), Бекір—баші поцікавився в свого партнера, чи не ходив він у ячаківські лазні, побудовані за прикладом лазень стамбульських. Алім—баші якось засоромився відповідати — йому було незручно сказати, що боїться він показувати стороннім людям оту запорозьку мітку — свідчення про його перебування в їхньому полоні…
— Пхі, я вже й забув про всі оті мітки, — насмішкувато сказав Бекір. — Ті козаки — страшенні хвастуни і брехуни. Мені один ячаківський лазняр вивів ту мітку за кілька сеансів. Мене привозили в лазню, розпарювали, а він брав спеціальні голки і щось там робив — і всі оті запорозькі мітки позникали… Мені, між іншим, зробили мітку велику, на помітному місці, та ще й у формі їхнього ненависного хреста!.. А лазняр усе вивів!..
— І це не боляче? — так, ніби між іншим, поцікавився Алім—баші.
— Не знаю, як на кого, але мені не було боляче. Трохи чесалося, а зараз навіть і не чухмариться. І слідів — жодних! Мої гурії просто дивуються і очам своїм не вірять… Так, так, я йду пішаком під вашу туру, — іцо ви скажете, найшановніший Алім—баші?!
— А я беру вашого пішака, — спокійно відповів Алім. — А вам без нього буде нелегко!..
— Не приховую, не приховую, але ми ще побачимо, хто — кого!
Наступного дня Алім—баші пішов разом з Бекіром—баші в ячаківську лазню. Весь зайвий люд було вигнано, всю лазню заповнили голі люди хитрого, аки змій, Аліма—баші.
Підійшов лазняр, зі знанням справи почав мити й парити таких чудовних, таких значних клієнтів. Намилюючи груди найхоробрішому з найхоробріших, він запитав:
— Ну, як? Не болить, не чешеться!
— Ні, — відповів Бекір—баші. — Наче нічого й не було. Лазняр уважно придивився до того місця, де колись був хрест. Мимоволі поглянув туди й Алім—баші. Якби він сам не бачив отого хреста, то ніколи б не подумав, що саме тут, на цій частині тіла, щось таке було виколоте чинським чорнилом. Але ж він сам теє все бачив! На власні очі!
— І нічого не буде! — упевнено сказав лазняр. — Мої засоби надзвичайно дійові і не лишають ніяких слідів. У Ібрагіма,
