Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Йому навіть на мить не подумалося, що Бібігуль могла підкоритися силі і вийти заміж за нелюба, йому навіть на півмиті не подумалося, що могла вона зрадити його, їхню дружбу й любов.
І тут він похолов: а що, коли Бібігуль уже вмерла?..
Війшов із клуні, заплаканий, весь у сіні. Поволі пішов до хати…
І тут почув: якийсь вершник скаче вулицею Гаптарівською. А, що йому до тих вершників, коли у нього, у Яремка, така страшна біда?
Вершник зупинився біля їхнього двору.
— Хлопче, це двір Ціпурин? — запитав вершник жіночим голосом.
Яремко підвів голову і сахнувся: на коні сиділа розпатлана, але в чоловічому одязі, страшна якась жінка. Не жінка — відьма! Була вона бліда, очі палали, мов у страшній гарячці, права рука висіла вздовж тіла і була закривавлена. А кінь важко, поривчасто дихав і дивився шаленим оком на Яремка.
— Так, це двір Ціпурин, — сказав Яремко неохоче, не знаючи, що треба цій незнайомій бабі.
І раптом він відчув страшну тривогу. Ні, не даремно ця баба примчала сюди на коні — розпатлана, переодягнена, закривавлена, страшна…
Він підбіг до воріт.
— Так, бабусю, ми Ціпурини!
— Я — від Бібігуль! — прохрипіла баба, і Яремко побачив, що вона падає з коня просто на нього. Він ледь устиг її підхопити. Кінь тривожно хропів. Це був хороший кінь, тільки, видно, втомлений після далекої дороги…
Вийшла з хати мати й зойкнула.
— Мамо, допоможіть! — попросив Яремко. — Я занесу цю бабусю в хату, а ви заведіть коня у двір.
— Хто вона? — запитала мати, перелякано дивлячись на незнайому жінку з заплющеними очима.
— Мамусю, я не знаю, але вона сказала, що — від Бібігуль!
— Ой, та вона ж уся кров’ю стекла!
— Мамочко, їй треба допомогти! У вас є всіляке зілля?!
— Та є, синку, є, зараз щось придумаємо!.. Ой, яка вона бліда!.. Кінь хроне — біду чує…
— Нічого, нічого, він, видно, її з великої біди виніс…
Фатьма отямилася через кілька хвилин. Відчуваючи, що вона ось—ось ізнову порине в непам’ять, стара туркеня заговорила швидко і про найголовніше:
— У Канів!.. У Канів!.. Кладовище біля замку… Свіжа могила неподалік од дальньої огорожі. Там ще найвищий осокір стоїть… У могилі — домовина, в домовині — Бібігуль… Вона спить уже кілька тижнів… Уніатське кладовище… Розкопайте її, це недовго, там дошки, я заклала, щоб їй було чим дихати, щоб не задихнулася… Кінь… відведіть коня… — і вона знову зомліла.
— Мамочко, — закричав Яремко на всю хату, — рятуйте й лікуйте цю жінку, а я помчав у Канів! Зараз же!
— І ми — з тобою! — вийшовши з сусідньої кімнати, сказали Ляскало й Цабекало.
— А вістку до самого Борецького хто передасть? — гостро запитав Яремко.
— Ми й передамо, — лаконічно відповів Ляскало.
— Після того, як допоможемо тобі в Каневі, — додав Цабекало.
У глибині хати важко хтось закашлявся.
— Тату, — закричав Яремко. — Одужуйте! Ми помчали по мою Бібігульку! Вона ще є на світі!..
Ох, і летіли ж вони того дня через яри та долини, через гори та пагорки! Сонце летіло услід за ними, хмари відставали від них, і тільки Дніпро з лівого боку виблискував то срібно, то золотисто, то сталево…
Під вечір вони вже мчали вуличками Канева, і білі та рябі кури перелякано злітали на тини майже з—під їхніх копит.
Промчали повз замок…
— Ех, десь тут живе мати нашого Закривидороги, — хекнув Ляскало. — Привіт би від пана полковника їй передати…
— Передамо іншим разом, — так само хекнув Цабекало. — Бог простить… Зараз у нас інша справа…
Ось, нарешті, і кладовище. Козаки спішилися, взяли коней за поводи й поволеньки пішли між могилами. Довго йшли вони, шукаючи найвищого осокора, а біля нього — свіжу могилу. І нарешті знайшли… Горб на могилі був вищий, ніж на інших, а коли Яремко почав уважно роздивлятися її, то виявив, що в одному місці з—під землі виглядає стара дошка. Спробував ворухнути її — і почув, як у глибині ями посипалася земля на щось тверде. Зрозумів: земля сиплеться на віко труни, в якій лежить його Бібігулечка!
Треба було дочекатися ночі. Вдень розкопувати могилу не можна. Правда, не можна цього робити і вночі. Але ж уночі ніхто не побачить…
Так вони стояли, похиливши голови й познімавши шапки, і незчулися, як підійшов до них цвинтарний сторож.
— А, це ви до тієї, що померла в темниці? — запитав він.
— До неї, — відповів Яремко. — А звідки ви знаєте, що вона померла в темниці?
— Я такого не казав… — злякався сторож.
— Сядьте коло нас, дідусю, — мовив Ляскало.
А Цабекало тут же вийняв з сумки сулію горілки, кілька корців, дві цибулини, шмат сала й хліба.
— Пом’янемо християнську душу, дідусю!..
— А — це треба, це треба, — сказав сторож. — Учора не поминали. Така ж гарна лежали в домовині, така ж молода. І — нікого біля неї: тільки два отці—єзуїти та стара ота туркеня, що в замку служить… Сьогодні, кажуть, цілий день її шукали — десь поділася стара…
— А як же записано цюю дівчину у ваших книгах? — запитав Яремко.
— Та ніяк… «Ганна» — та й усе. Ні роду, ні племені… А, видно, гарна була дівчина,
