Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

він складав, дуже сильно любив свою дружину — і змилостивилися тоді боги, сказали: йди, Орфею, на той світ, у темні підземні печери, забирай свою Еврідіку; тільки ж, коли вестимеш її нагору, на світло денне, то не озирайся, що б там не було; тільки так і виведеш Еврідіку на землю, до живих людей. Пішов Орфей на той світ, знайшов серед тіней свою кохану Еврідіку та й повів її на поверхню. Довго йшли вони темними печерами і от, нарешті, стали виходити на поверхню. Уже ясне світло сонячне ось—ось побачать! Радість охопила Орфеєву душу, пісня любові й життя в серці народилася, і як тільки побачив він сонце, то забув про все, обернувся до Еврідіки й закричав радісно: кохана, вже ось воно, сонце й життя!.. І тут почув він печальний стогін Еврідіки: навіщо ти озирнувся, Орфею! І побачив, що Еврідіка знову стала тінню й сумно—тяжко пішла назад, на той світ. І Орфей навіки залишився самотнім, осиротілим…

Коли Петро розказував цю легенду, Яремко слухав — та й усе. А зараз він плакав над долею Орфея й Еврідіки, лежачи головою на грудях Бібігуль…

Кінь сумирно пасся собі неподалік, місяць висів у небі, мов почеплений за невидимі струни до зір—цвяшків. Довкола було тихо—тихо, тільки зрідка форкав кінь та коники стрекотіли…

Уже минула година, а Ляскала й Цабекала не було…

Нічого, доведеться почекати ще… Може, там прибігло на кладовище з десяток чи півтора гайдуків пана Сондецького — то треба ж від них якось відбитися. У Ляскала й Цабекала — по два пістолі, шаблі в них гострі, руки сильні. Що—що, а битися вони можуть знаменито. І коні хороші в них — винесуть з будь—якої халепи…

Що ж це вони затримуються? Невже когось із них поранено чи, не приведи Боже, вбито?

Але — тихо!.. Здається, чути стукіт копит!

Так, це мчать Ляскало й Цабекало. Яремко відскочив до куща, вийняв свої два пістолі, перевірив шаблю… Ех, шкода, якби отим, хто женеться за Ляскалом та Цабека—лом, та кинути під ноги барило з порохом, та в порох той — палаючий гніт! Розкидало б їх усіх!..

Ляскало й Цабекало не зупинилися, хоч побачили Яремкового коня на умовнім місці. За ними двома гналися п’ятеро вершників. «Ага! їх п’ятеро, нас троє!» — подумав Яремко і, коли вороги порівнялися з ним, вистрілив по них із двох пістолів!

Тепер лишилося битися з трьома!

Яремко вискочив із шаблею на дорогу. Вершники, які промчали були повз нього, зупинилися, роздумуючи: чи йти на бій проти того — а може, тих? — що збив щойно двома пострілами двох гайдуків з коней, чи тікати з оточення, бо зараз розклад сил уже змінився!.. Вони вирішили таки повоювати з Яремком, та цієї миті на них налетіли Ляскало й Цабекало — і знову заграли шаблі, і знову з них посипалися іскри.

Яремко скочив на свого коня і помчав на підмогу. І — вдало! Врізав одному з гайдуків по правій руці. Не відрубав, але поранив, бо гайдук тут же випустив шаблю і кинувся назад. Ще через хвилину Цабекало умудрився штриконути гайдука в груди — та так, певне, вдало штриконув, що пробив йому кольчужку — і той завив, хапаючись за груди, а потім завив ще дужче: вся долоня була в крові!

Останній з гайдуків кинув шаблю і закричав: — Здаюся! Тільки не убивайте!

Його залишили жити. Тільки відібрали в нього коня. Та ще забрали коней у тих, кого Яремко збив двома пострілами. Ці гайдуки були живі, але рани в них були серйозні — довго доведеться лікуватися холопам Сондецького!

…І знову по дорозі від Канева до Києва застукотіли копита. Двадцять чотири копита…

Цабекало розповідав Яремкові, який тримав на руках найдорожчу свою ношу:

— Отож ми тебе відпустили, а їх, гадів, душ п’ятнадцять! Ну, отож і довелося повоювати! Трьох у яму скинули та дошками по головах дали — може, узавтра отямляться, десь п’ятьох чи шістьох шаблями попроколювали, двох з пістолів чи то поранили чи то постріляли… Ну, а далі вже було несила. Ми їх і вирішили заманити на гору, до тебе! Ми їх і підвели під твої пістолі та шаблю…

— Еге ж, — підхекнув Ляскало. — Усе просто, тільки трохи довше довелося битися — ніяк вони не піддавалися, ці чортові ляхи…

— Та які там ляхи? — це знову втрутився Цабекало. — Ті ж самі руські, як кажуть, люди, тільки ляхові служать…

Вони мчали нічним шляхом понад Дніпром, що виблискував під місяцем та зорями; мчали шляхом на Київ…

Ось уранці доїдуть до Зарубинець, переправляться поромом на той бік, а звідти додому, до Переяслава, — зовсім недалечко.

Яремко тримав на руках Бібігуль і боявся на неї дивитися — він усе думав, що може статися, як у міфі про Орфея й Еврідіку: озирнешся на кохану — і кінець!..

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, присвячений одній короткій події, яка завершила довгий життєвий шлях хороброго, аки Лев, і хитрого, аки Змій, Аліма—баші

Алім—баші все—таки знав значно більше, ніж йому належало б знати. Це було його суттєвою вадою. А з вадами треба боротися — і послідовно.

Бекір—баші ні на хвилинку не забував, що Алім був свідком його ганьби. Так само свідком ганьби був і харем—агаси. Але з начальником гарему вирішилося все дуже просто — за те, що він не вберіг улюбленої наложниці Бекіра, йому відрубали голову.

А от як помститися Алімові, щоб усе вийшло і законно, і красиво і щоб ні до кого в Стамбул не прийшло вістки про те, що хоробрий Бекір—баші чогось там боїться?

Після того, як харем—агаси Надир розпрощався зі своєю головою, Алім—баші став хитрішим за змія. Він ніде не з’являвся сам, а тільки в супроводі своїх особистих охоронців, він не приставав ні на які пригощання з боку Бекіра—баші,