Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

кінь, але вирішив не псувати урочистості і при допомозі Юсуф—бея всівся у сідло. В супроводі воїнів ячаківського гарнізону він повільно рушив з гори. Услід за ним рушили й вози з його гаремом…

Правда, Андрій Закривидорога чи забув сказати, чи просто не знав однієї речі. Справа в тім, що козак Степан Чорнолиций — з товариства Недайборща — устиг за одну ніч завести знайомство з деякими гуріями з гарему Бекіра—баші. Невідомо, як це йому вдалося — чи то ніжними словами, чи то хитрими лестощами, чи то апеляціями до слабкого й жалісливого жіночого серця, — але одна з тих гурій умудрилася закохатися у цього грубого і страшенно некрасивого козака — все ж лице в нього було суцільною родимою плямою, за що й прозвали його козаки Чорнолицим! Закохалася та гурія в козака, тихцем покинула намет з—під невсипущого нагляду харем—агаси, а козак Степан посадив її на свого вірного вороного Соколика — та й помчали вони за товариством услід!

І була це та сама Галія—черкешенка, яка так гарно вміла співати й танцювати, оповідати дивні казки й розтирала старече тіло найхоробрішого Бекіра, якому, по честі кажучи, вже нічого такого й не хотілося, а тільки — спокою та спокою і щоб ніжні тоненькі пальчики, мов гострі промінчики, пробігали по його зажирілій спині…

Найчарівніша гурія!..

Ой, свербить шия у харем—агаси, ой, свербить!..

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, про неймовірні печалі, що огортають людські душі, і про далекі, майже примарні проблиски надій, що просяюють захмарені серця

Уже за горами Канівськими заховалося сонце. Уже на цвинтарі від горбика та хрестика не падала тінь. Святі отці Влязло й Походзіло пішли геть. Тільки стара Фатьма залишилася серед могил та склепів.

Дивно все, — сказав би уважний спостерігач. Дівчина Ганна була православною, а проводжали її в останню путь за католицьким обрядом, і обряд той справляли двоє ченців—єзуїтів. Двоє святих отців та ще стара туркеня Фатьма. Пан Сондецький не пішов проводжати свою полонянку в останню путь. Він до всього наказав, щоб йому не морочили голову різними печалями. Він навіть не постояв біля домовини, коли в замковій часовні святі отці Влязло й Походзіло відспівували покійницю…

Як тільки на кладовищі стемніло, туркеня взяла лопату й почала обережно розкопувати свіжу могилу. Вона обережно клала землю поряд з ямою. Робота була нелегкою через те, що рити й викидати землю з ями вночі — марудна справа, а ще й тому, що треба було весь час озиратися, аби якийсь випадковий перехожий не побачив, що хтось творить святотатственне діло — розкопує могилу. За таке можна й спалити людину — прилюдно, на вогнищі, і ніхто тебе не пожаліє і в твою оборону не встане.

Нарешті, вона докопалася до віка труни. Обережно підняла його, ще раз подивилася на обличчя дівчини, що світліло в темряві, прошепотіла: «Моя ти гюзель,[7] почекай ще трішки, потерпи, моє кохання!», підклала під віко камінь, вилізла з ями і пішла до огорожі… Там вона на—відламувала дощок і принесла до могили… Потім стала тими дошками закривати яму зверху. Закрила. Після цього зверху на дошки насипала землі. Горбик над могилою тепер вийшов більший, ніж раніше, а зайвої землі було все ще багато. Фатьма довго відносила її подалі, аж до огорожі, поки, нарешті, закінчила роботу…

На небі сяяв місяць. Стара Фатьма, сторожко озираючись, ішла з кладовища до міста. Ще раніше, кілька літ тому, познайомилася вона з глухонімим шевцем Михайлом, навчилася з ним розмовляти на мигах. Тепер їй треба було прийти до нього, дати йому в заставу свою маленьку скриньку з золотими перснями та сережками — з усім, що надбала за все життя служби спочатку в Єлени, а потім у Сондецьких, — і випросити на два дні коня… І треба було все зробити так, щоб ніхто з гайдуків пана Сондецького її не постеріг і не затримав…

Сяяв місяць над Дніпром. А на цвинтарі у ямі, у напів—відкритій домовині, спала хвора дівчина.

І старій Фатьмі було моторошно. їй усе здавалося, що дівчині Гані—Бібігуль буде холодно, ой, холодно!..

Через годину з двору глухонімого Михайла виїхав вершник. Це була Фатьма, переодягнута в чоловічий одяг. Кінь під нею був добрий, правда, з Фатьми не вельми завзята була вершниця…

І все ж вона вирішила дістатися до Переяслава.

Глухонімий швець показав їй, намалювавши вуглиною на шматку шкіри, дорогу до Зарубинець. Туди треба було доїхати до ранку, а біля Зарубинець можна було переправитися на лівий бік Дніпра поромом. А звідти до Переяслава вже зовсім недалеко…

Кінь вивіз Фатьму на гору і далі, не поспішаючи, але й не затримуючись зайве, побіг на північ, у напрямку до Києва. Дорога вела через яри та балки, через гаї та поля, їздити самій уночі було не тільки страшно, а й небезпечно — чимало розбійників ночами перехоплювало самотніх пішоходів та вершників, і якщо все кінчалося тільки грабунком, то, вважай, здорово поталанило. А то ж бувало — й не раз! — що знаходили трупи пограбованих та замучених людей…

Кінь трюхикав дорогою, місяць світив, зорі дивилися на стару туркеню, переодягнуту в чоловіче вбрання. Глухонімий Михайло дав Фатьмі ще й гострого ножа — якщо буде лихо, то, може, з його допомогою вона якось відіб’ється від ворогів. Міг би дати й пістоля, та з ним треба вміти обходитися. А цього Фатьма не вміла…

Дніпро то зникав, то виникав унизу з правого боку, а кінь біг і біг, не втомлюючись, наче чув нетерпіння жінки, що сиділа на ньому…

«Хоч би нічого не затримало мене! О великий Аллах, допоможи! Ти — найвищий і найсправедливіший! Допоможи своїй вірній слузі, недостойний Фатьмі, порятувати землячку, нещасливу туркеньку Бібігуль! Хай стрінеться вона зі своїм нареченим, хай довго вони живуть у любові та щасті!»

З—за кущів вийшло кілька тіней.

— Ану, стій! — гукнув чоловічий голос.

Холод ухопив Фатьму