Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Тю! Відьма! — перелякано вигукнув хтось і відскочив убік. Ще двох напасників кінь збив грудьми. А Фатьма махала направо й наліво своїм тонким, моз місячний промінь, гострим ножем!
Пролетіла!.. Ззаду пролунав постріл — і Фатьму шарпнуло з правого боку. Ніж вилетів з руки — і аж через хвилину жінка зрозуміла, що її поранено у праве плече! О Боже! Головне — втекти від бандитів, а потім — не зомліти! Вона повинна будь—що сказати людям у Переяславі, де заховано Бібігуль! Бо, якщо, не дай, не приведи, Боже, щось станеться з нею, Фатьмою, Бібігуль загине!
Кінь летів нічною дорогою, а позаду чулися крики, безсилі прокльони лунали за спиною. О Аллах, якби тільки у цих розбійників не було своїх коней! А то ж можуть кинутися навздогін — і тоді ніщо не врятує Фатьму, ніщо не врятує Бібігуль!..
Вона оглянулася. Збойники стояли на дорозі й махали руками услід. Коней у них, здається, не було…
Скільки ще миль до Зарубинець? Скільки ще годин до ранку? О, якби у коня вистачило сил, а у Аллаха — фортуни для Фатьми!
Повний місяць уже трохи опустився вниз. Зорі пересунулися з одного краю неба на інший…
А за спиною, у Каневі, стоїть на цвинтарі розрита могила, а в домовині спить місяцелиця красуня Бібігуль…
Яремко прискочив додому увечері разом з Ляскалом та Цабекалом. Вони везли вістку від Михайла Дорошенка з Січі до Йова Борецького в Київ. Вістка, як сказав сам гетьман, не була аж надто спішною, тому він дозволив Яремкові на кілька годин заскочити до Переяслава.
Якби Яремка так не тривожило серце, якби йому не привиджувалися різні жахи, то він би, може, й не заскакував до міста на Трубежі. Але ще Недайборщ порадив обов’язково заїхати додому — серце даремно не віщує. Коли загинули Недайборщеві Півники, йому серце про це вістувало… Саме тому й попросився Яремко в гетьмана на кілька годин додому.
Коли вони летіли утрьох Гаптарівською вулицею і пилюка, мов порохові вибухи, шарахкала під копитами коней, хтось із сусідів здивовано і стривожено гукнув: «Яремко!» Яремко не мав часу озиратися, зупинятися, навіть просто вітатися — він летів додому.
Ось і знайомий тин, ось і рідна хата. Чому в ній не світиться? Невже вдома нема нікого?
Яремко злетів з коня. Так само зіскочили зі своїх коників Ляскало й Цабекало. Не прив’язуючи коня, кинувся до дверей, постукав, потім затарабанив у вікна.
— Хто там? — почувся рідний голос. Мати! Жива!
— Це я, мамо! — гукнув Яремко щосили.
І тут же почув крик радості й голосіння… Двері, виявляється, були не замкнені. Це йому так спочатку здалося. Яремко вскочив у сіни, потім у хату…
— Мамо, чому не світиться?
— Синку, Бог від нас одвернувся! Хтось украв нашу Ганнусю, твою Бібігулечку!
Аж до самого ранку сиділи вони в хаті, не лягаючи спати, і говорили про Бібігуль. Батько лежав хворий, весь у гарячці, мати розповідала Яремкові і про базар, і про карету, і про якихось двох святих отців—єзуїтів, і про озвірілого ведмедя, через якого батько не встиг погнатися за каретою і виручити Яремкову подругу.
— Але ж тато, ну, чому він лежить хворий і не лікується? Хай приїде Марійка!
— Синку! Була Марійка! І Петро був! Петро шукає, він навіть на якийсь слід ніби набрів, каже, що треба шукати в Каневі… Але тато не хоче жити. Тато мені казав: я не вберіг Яремкової Бібігулечки, нашої доні, то навіщо жити мені на світі? Хай мене Бог забирає!..
— Господи! Що ж це коїться на білому світі! — в розпачі повторював Яремко…
Під ранок мати постелила Яремкові й козакам. Ляскало й Цабекало, вимучені довгою дорогою, незабаром поснули. А Яремкові не спалося. Він заплющував очі — а перед очима стояла Бібігуль і кликала його до себе…
Тоді він тихенько устав, вийшов з хати у клуню. Шалено, радісно, вітаючи ранок нового дня, цвірінчали горобці. Цвірінчали так, наче взавтра сам круль видасть указ про заборону цвірінчання на всій землі…
Він поліз на сіно… Тут колись вони лежали з Бібігуль, лежали й цілувалися, лежали й обіймалися, і Бібігулечка просилася тихенько: «Яремку, змилуйся, пожалій мене!» І він жалів її!
А тепер її тут немає! А тепер її ніколи, ніколи, ніколи може не бути!
Він зарився лицем у сіно, яке, здавалося, пахло його коханою дівчиною, і заридав…
Скільки плакав він — не знав. Ні забутися, ні заснути не міг, і тільки сльози лилися в нього з очей, і тільки стогони виривалися з горла… «Бібігулько моя кохана, Бібігулько моя золота! Хто ж це тебе украв? Якщо і справді канівський коронний стражник, то я зараз же їду туди! Але ж Петро Скрипник уже перевіряв, мати казали навіть, що він з козаками їздив до Канева, але нічого не виявив… Ьібігулечко моя рідна, де ж тебе шукати?! Скажи, підкажи, хоч півсловом натякни — я зараз же до тебе примчу, я разом зі своїми товаришами покараю твого кривдника! Ось моя шабля!»
Горобці надворі вже цвірінчали не так дружно, як тоді, коли ось—ось мало зійти сонце.
Господи, ну, де шукати кохану дівчину?
