Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Алім—баші не витримав і запитав у лазняра, чи не міг би він допомогти й йому. Той подивився на запорозьку мітку, похитав головою і заявив, що допомогти можна, але не одразу. Для цього треба кілька сеансів. Чинське чорнило просочується дуже глибоко. Спочатку забирається верхній шар, далі — глибший, а ще далі — найглибший, і це треба робити не поспішаючи. Ібрагім, наприклад, поспішає, тому часто й лишає сліди, а от він, Муса, таких слідів не лишає… Якби найшановніший Алім—баші захотів подивитися, як це відбувається, то йому треба було б побувати в цій лазні кілька днів тому, коли він, Муса, лікував славетного Бекіра—баші! Ці некрасиві мітки він носив ще з дитячих пір, коли був у яничарській школі і товариші, жартуючи, їх лишили йому. Людина все життя воює проти хреста, а їй оті дурні жартівники викололи хрест!
— Ну, вашої мітки ніхто не побачить, вона — в непомітному місці, її побачать хіба що тільки тоді, як вас, о найдостойніший, надумають садовити на палю, — але це вже — наші вигадки та фантазії. Я одразу ж зрозумів, що це або ви побували колись у полоні в гяурів—запорожців, або ж хтось іще в дитинстві пожартував, як були ви в яничарській школі… Веселий народ, ці яничари!
— Веселий, веселий, — підтвердив Алім—баші, думаючи про те, як воно все гарно обернулося з тією осоружною міткою…
Через кілька хвилин Алім—баші лежав на теплій мармуровій лаві, а лазняр, принісши своє начиння, почав операцію по виведенню козацької мітки з тіла Аліма—баші. Перший етап тривав недовго і майже безболісно. Лазняр чимось поколов у інтимному місці Аліма—баші, воно поболіло з хвилину чи з дві, та й то не сильно, а далі — стало все нормально. Може, тільки шкіра трохи ніби отерпла…
— Післязавтра прийдете до мене, — сказав лазняр на прощання, і Алімові—баші здалося, що на його обличчі промайнула якась трохи ніби глузлива усмішечка. Але через мить зрозумів, що це тільки здалося, — лазняр дивився, як завше, віддано, ласкаво, а в усмішці була відкритість і доброта.
Та через день Алім—баші вже не прийшов до лазні. Бо вночі він помер у своїй постелі. Помер, не прокидаючись. Лікарі сказали, що хоробрий і хитрий Алім—баші помер від розриву серця. Надто багато воно турбувалося за долю, славу, честь Османської імперії — і от не витримало!
Тіло хороброго воїна пророка було поховано в Ячакові на цвинтарі. За розпорядженням коменданта і Бекіра—баші на могилі було поставлено пишний пам’ятник, а в довгому написі, в якому переповідалася біографія Аліма—баші, було вказано, що під час битв з невірними хоробрий воїн пророка зазнав багато ран. Хоч, між нами кажучи, першої рани завдали хороброму, аки лев, і хитрому, аки змій, Алімові козаки Закривидороги, коли викололи йому на певному місці свою мітку. А останньої рани завдав Алімові лазняр — він такою ж голкою напустив у тіло хитромудрого начальника розвідки отрути, від якої й настала смерть.
А щодо виведення з волохатих грудей Бекіра—баші отого хреста, то ми забули на самому початку сказати таке: той хрест був не витатуйований, а намальований. І не козаками, а Мусою. І з кожним днем той хрест, схожий на татуювання, втрачав — після обмивань Муси — то ту, то іншу деталь. І, звісно ж, Бекір—баші не випадково оголював під час гри в шахи (особливо під час виграшів чи програшів, яких він ніби не чекав) свої волохаті груди. Йому треба було ненав’язливо підвести Аліма—баші до думки про необхідність звести зі свого тіла осоружну запорозьку мітку. А коли Алім дійшов до такої думки, то вже не так складно було його й підвести під голку Муси!..
До речі, й Мусу звали зовсім не Мусою!..
Ну, та про це, як трапиться нагода, оповімо десь, може, в іншому місці…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, який іще раз підтвердить відому сентенцію: «всі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання»А стара Фатьма, врятувавши Бібігуль, померла. Померла під ранок тієї ночі, коли Яремко разом з Ляскалом та Цабекалом везли Бібігуль до Переяслава. Так і не довідалася стара туркеня, чи вдалося молодому козакові та його товаришам відкопати з могили і довезти додому сплячу красуню…
Перед смертю вона розплющила очі і про щось довго—довго говорила по—турецьки. Стара Хведора плакала, плакав і старий Омелько, сяк—так придибавши зі своєї постелі до постелі Фатьми. Потім туркеня запитала вже по—українському:
— Чому ви плачете, добрі люди?.. Я — щаслива людина. Я перед смертю знайшла собі донечку Бібігуль… Я бачила, що вона робить змія, аби передати вістку на волю, але я нічим не могла їй допомогти… Єдина моя поміч була — що я не донесла панові Сондецькому… Хотіла б дожити до того, як вона вийде заміж та матиме дітей… Не судилося…
Їй було вже важко дихати, очі стали гаснути, але Фатьма, зібравши сили, сказала:
— Відведіть мого коня Михайлові… Швець такий у Каневі… Глухонімий… Хай він віддасть мою маленьку скриньку з золотими сережками та перснями — я йому їх залишила в заставу замість коня. Хай це буде моїй Бібігуль — я збирала ці персні та сережки все життя, коли служила в Єлени—грекині в Трапезонті та у Сондецьких. Помоліться за мене перед своїм Богом, а як побачите десь муллу, то нехай він звернеться до Аллаха з молитвою про його вірну рабу Фатьму із Трапезонта, що віддала йому свою душу в Переяславі… Прощайте, рідні мої люди…
А через три години Яремко зі своїми товаришами привіз Бібігуль…
Поклав свою кохану на ліжко, упав на коліна перед мертвою Фатьмою, обцілував їй зі сльозами ще ніби й не холодні руки, а тоді вскочив на рівні — і:
— Мамо, тату! Нам треба їхати до Києва!
— Та ти ж
