Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Народ варшавський товпився на вулицях, роздивляючись дивовижні повози зарубіжної роботи. Щоправда, і в самій Польщі, і в Литві, і на Україні були ридванні та каретні майстри не гірші, ніж за кордонами Речі Посполитої. Таж кожному панові—магнатові якоюсь чужизною похвастатися хочеться, бо в тім він убачає свою за—цність, свою велич і своє непросте походження!
Тільки козацьке посольство їхало верхи. У посольства були карети, виготовлені канівськими та переяславськими майстрами, але козаки підкреслювали перед Варшавою свій спартанський норов: вони воїни, їм на м’яких подушках лежати нічого. Це мало означати ще й таке: от ви, панове—сенатори, разом зі своїм королем Сигізмундом Третім та крулевичем Владиславом вилежуєтеся на подушках і килимах, а ми, козаки, обороняємо, життя свого не шкодуючи, південні та східні кордони нашої з вами вітчизни!
Гетьман Дорошенко до Варшави не поїхав. Цим він підкреслював, що має надто багато справ у обороні краю від ворога. А ще підкреслював і те, що виборне посольство висловить сеймові думку і його, і всієї людності України та її війська. А ще підкреслював і те, що Варшава ображає, кривдить Україну й козаків, і він, Дорошенко, має серце і на сейм, і на короля!
Посли Яцько Кліша, Іван Туровець, Кость Вовк, Кость Занкевич, Станіслав Яблонський та Фурс Малейкевич привезли на сейм грамоту, прийняту радою реєстрових козаків у таборі біля Тарганового ставу над Росавою. Рада відбулася перед самим від’їздом посольства — 22 вересня. У грамоті козаки скаржилися на свої біди й нестатки, на низьку платню, а найголовніше — на польських магнатів, які, замість того щоб сприяти обороні Речі Посполитої від бусурманів, поводилися вищою мірою пе—патріотично й егоїстично…
Разом з посольством, в охороні його, їхав і Андрій Закривидорога та кілька найкращих його хлопців. Був з охороною й Карпо Недайборщ. Знав Закривидорога й те, що з Брацлава виїхав до Варшави і Стефан Хмелецький з кількома жовнірами, яким довелося все поточне літо стримувати орду Бекіра—баші на прикордонні, а також вступати з нею і в військові сутички… Одне слово, якщо треба буде посвідчити щось щодо минулих подій на південному сході Речі Посполитої, то ось вони, учасники тих дійств, — тут, у Варшаві!..
Сейм, як завше, розпочався з різних суперечок, з шуму й галасу. В кільці позолочених крісел сиділи люди, для яких задоволення власних безмежних амбіцій важило у стократ більше, ніж задоволення історичних інтересів держави. «Стронніцтво» сиділо на «стронніцтві». Та чомусь так виходило, що майже жодне з них не думало про інтереси південно—східних кордонів, вважаючи, що «якось—то буде». Кожне «стронніцтво» мало своїх людей поза мурами палацу, ті люди пускали різні плітки, чутки, сипали грішми направо й наліво, аби завоювати собі більше прихильників, сформувати опінію на свою користь.
Король Сигізмунд Третій, знаючи про невщухаючу боротьбу «стронніцтв» — і вже звикши до неї як до неминучості, відкриваючи сейм, сказав, що треба всім послам думати про інтереси Речі Посполитої, а вже потім — про власні… Ці слова викликали шал обурення і в одних, і в других, і в третіх… Та король продовжував наполягати: треба ухвалити важливі рішення, від яких залежить безпека держави. Хтось гукнув (певне, з Калиновських та їх прихильників):
— Про яку безпеку держави йдеться, коли збойники нападають на домівки чесних шляхтичів?! Треба поставити козаків на місце! Треба всіх їх перевести у хлопство!
Маршалок закликав до порядку, але сейм гудів, ревів, галасував…
Член козацького посольства Кость Вовк, що раніше був обраний військовим писарем за ясну голову, вміння розумно й переконливо виступати, писати папери до найвищих влад, вийшов перед сеймом з наміром зачитати грамоту, прийняту на раді коло Тартанового ставу.
Перед тим як зачитувати цю грамоту, він сказав кілька слів від себе:
— Достойні панове, ви бачите, же козаки єсть оддані речі Посполитій, як рідній матері! Ви звикли до того, що ми обороняємо південно—східні кордони, незважаючи на будь—які несправедливості з вашого боку, незважаючи на те, що нам чиняться різні перешкоди в наших діях по обороні безпеки держави. Поля ці, задуфані в собє пжез множество лят посядання, засипійом в зводнічим почуцю безпеченьства. Ово безпеченьство може згубіць Річ Посполиту! Поймуєцє мнє, панове?!
Достойні панове мовчали. Вони не хотіли розуміти козацького посла.
Тоді він розгорнув папір і почав читати листа від своїх товаришів. У залі лунали слова, викликаючи то глузливо—байдужу тишу, то бурю обурення на зухвальців. Хтось гукнув з передніх крісел:
— Досить слухати це неподобство! Маршалок знову закликав до порядку. В залі лунало:
— Ми перепрошуємо вашу королівську милість за часті наші докуки, але ж ґвалт і недостаток великий змушує нас робити прикрість вашій милості і просити вас, аби видали нам привілей на оборону нас од сваволі української шляхти. Ця шляхта, незважаючи на лояльну нашу поведінку щодо неї і на суворі універсали, видані з королівської канцелярії, все далі і ще гірше докучає нам мордуванням і відбиранням грунтів. Все більше й більше землі, де одвіку жив наш народ, захоплюється польськими магнатами, які зневажають і нашу віру, і наші права! Пани Калиновські дали наказ: не пропускати через свої маєтності козацьке військо!
— І далі не будемо пускати! — гукнув з місця Калиновський. — То не вояки — то бидло.
Кость Вовк відірвався від паперу, з якого читав, і сказав:
— Між іншим, оте бидло, як зволив заявити отут один із сенаторів, поспішало на кордон, де вже було багатотисячне військо Бекіра—баші. А цьому багатотисячному війську протистояв невеликий регімент Хмелецького, І якби козаки таки не пройшли до Бугу вчасно, якби вони не допомогли хороброму регіментові Стефана Хмелецького, то ще невідомо було б, чи не опинилися всі скарби Калиновських в руках турків, а самі Калиновські на кафському чи й стамбульському базарі! Пани Калиновські повинні були і пропустити через свої маєтності хоробрих християнських воїнів, і дати їм постій, і нагодувати їх, і заплатити добрими грішми за порятунок!
