Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Пан Анджей Закривидорога?
— Ну, і що?
— Прошем пана до карети. Там на пана чекає пан Хмелецький.
Закривидорога підійшов до карети. Хмелецький визирнув з неї:
— Сідай скоріше, пане полковнику! Поїдемо в шахи грати.
— З ким?
— З його королівською милістю. — А він може в шахи?
Ха—ха—ха! — розвеселився Хмелецький, — Дотепний, як мій Яцек Потенга!
їх справді привезли до короля Сигізмунда.
Обличчя в короля було втомлене. Видно було, що він уже старий і що йому не довго жити на світі.
— А, так це ти умудрився украсти турецького генерала? — запитав він.
— Капітана—баші, — поправив Андрій.
— Зіграй зі мною в шахи, — попросив король. — А ти, — звернувся до Хмелецького, — теж побудь тут.
Шахи вже було розставлено. Залишилося тільки переставляти фігури. Андрій пішов першим — у нього були білі фігури. Король відповів тут же таким же ходом чорними. Андрій пішов пішаком — король відповів таким же ходом чорного пішака… Ага, так; ну, що ж, доведеться підготувати пастку… І Андрій тут же почав її готувати. До дванадцятого ходу пастка була готова. Зараз король повторить хід Андрія — і з тринадцятого ходу почнеться його розгром… Король Сигізмунд уже націлився рукою на фігуру, але не встиг її взяти, бо Хмелецький прошепотів:
— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..
Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:
— О, мій вірний лицарю! Не витримав—таки, підказав, виручив короля свого!
І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.
Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. Андрій підвів голову.
— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?
— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.
Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..
Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…
— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..
— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…
— Так—так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?
— Могла б… Я теж так думаю…
— Ну, надумав, який хід робити проти мене?
— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.
— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?
— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!
— Що ж ти скажеш?
— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?
— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?
— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…
— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…
— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!
КНИГА ДРУГАСтрибок через Ор—Капу
ЧАСТИНА ПЕРША
Сьогодні смертно місяць пах, Туман криваво чах… Щасливий той, хто в битві впав Од першого меча. Щасливий той, кого забув Неправий божий гнів, Кого на горе та ганьбу Він жити не лишив. Щаслив — хто в зелень пирію Коневі впав до ніг І вражу радість в цім бою Побачити не встиг!..
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, що познайомить допитливого чительника з деякими думками гетьмана Михайла Дорошенка та його вірного воїна Андрія Закривидороги…
— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагі—нові Шагінове, а нам наше!..
Так промовив сам собі гетьман Михайло Дорошенко.
Великий, могутній, важкий, мов степова
