Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

На хвилину знову стало тихо в наметі. Тільки генерал Вільсон голосно сопів над своєю сигарою.

— І ще він сказав, що земля Індії горить у нас під ногами… Що нас тут ненавидять… і рано чи пізно проженуть звідси.

— Не вісім років ув'язнення, а довічна каторга належить за такі слова, — переконливо сказав військовий прокурор. — Будучи християнином і британським підданим, він одверто, в колі британських офіцерів, захищав бунтівників. Він посягнув на авторитет британської влади в Індії!..

— Йому немає пощади!.. — зраджуючи своїй звичайній витримці, Ходсон підвівся з стільця. — Цю людину треба негайно відправити у Великобританію, в Королівський Суд.

— Згоден! — схилив голову Вільсон.

— Це значить, що ми уже можемо вважати його небіжчиком, джентльмени, — з задоволенням заявив військовий прокурор.

Вільсон зробив знак вартовому офіцерові.

— Подвійний наряд конвою! — наказав Вільсон.

Офіцер вийшов.

За полотняною стіною намету почулися розмірені кроки, дзвякнула зброя. Це конвой зімкнувся навколо Макфернея.

В темряві безмісячної ночі чотири великі човни відплили од пологого піщаного берега маленького острівця на річці. Човни повернули на південь.

Люди тісно збилися в човнах, — остання партія повстанців, яка утримувала форт Селімгур.

На кормі човна, що ішов позаду всіх, стояв Чандра-Сінг і поруч нього Лела під своєю великою хусткою.

Гребці дивилися назад, у темряву.

Незабаром високе полум'я спалахнуло над фортом, завирувала вода, з плескотом накочуючись на береги. Форт Селімгур злетів до неба.

Полум'я пожежі ще довго клубочилось в далині нерівною завісою, освітлюючи темне небо, стіни фортеці, річку.

Чандра-Сінг дивився назад. Здалеку в світлі пожежі він бачив димну мерехтливу хмарку над містом, освітлену відблисками вогню, йому здавалося, що він чує стогін над фортецею, протяжний багатоголосий стогін, що підноситься до самого неба.

За поворотом ріки все заіскрилося, заграва пожежі потьмяніла, знову стало тихо.

Гребці налягли на весла. Пітьма укриє їх, під покровом пітьми вони дійдуть до Бхагпута, а там далі — форт Агра, шатра повстанців на березі, вільний шлях, рідні селища.

Кінний загін Ходсона, нарешті, знайшов собі діло: він рушив у погоню за повстанцями, які пішли з Делі на південь. Усі дні штурму кавалерійські частини британців залишались у резерві; на тісних вулицях міста кінноті нічого було робити. Але зараз Ходсон міг показати себе.

«Ходсонові коні» — так називали британські офіцери його загін — були попереду всіх. «Ходсонові коні» танцювали від нетерплячки: обабіч Джамни в цих місцях тяглися смуги грузьких боліт, затонів, непрохідного для кавалерії піску, й останні делійські повстанці, які відпливли з форту, безпечно відходили на південь, до Агри.

Глибоким обходом ішли кінні до дальнього вигину річки, до закруту біля Бхагпута, де можна буде проскочити на конях до самої води і перетнути шлях повстанцям.

Без відпочинку, без зупинок гребли гребці Чандра-Сінга.

Вони вже минули розкиданий до берегів, розбитий британцями плавучий міст недалеко від Бхагпута.

І на світанку «Ходсонові коні», кинуті кар'єром, підскакали до самої води.

Гребці, дружно підвівшись, налягли на весла. Тут був твердий прохідний берег І брід, зручний для коней.

Коні ввійшли у воду. Борючись із течією, вони повертали напереріз човнам.

Розвиднялось, небо на сході зачервоніло ясним пурпуром ранку.

Офіцер-саїб ішов на коні попереду, в кавалерійській формі, в чалмі, намотаній поверх білого шолома.

Вже можна було добре бачити обличчя офіцера, його світло-руду бороду і широко відкритий рот. Офіцер щось кричав — вітер відносив слова.

Перший човен устиг пройти. «Ходсонові коні», втрачаючи брід, пливли напереріз другому, третьому. Кінські морди скидались над водою.

— Цілься в ко-о-ней! — закричав Чандра-Сінг.

«Бах! Ба-бах!..» — з усіх човнів стріляли. Коні, хропучи, кружляли у воді. Влучні кулі сипаїв поціляли їх у голови, в лоба поміж очима. Коні тонули, тягнучи вершників під воду.

— Зараз вони проскочать, прокляті панді! — плутаючись у стременах, захлинаючись водою, кричали і лаялись «Ходсонові кіннотники». Усі човни вже проскочили вперед, залишався останній, той, у якому сидів Чандра-Сінг. Офіцер з рудою борідкою плив до цього човна, загрібаючи однією рукою.

Він доплив і лівою рукою вчепився в борт, нахиливши важкого човна; у правій у нього був пістолет. Цілячись, він кричав образливе слово.

Лела ступнула до борту. Вона вихопила кинджал з-під білої хустки. Короткий хрип, і офіцер, почервонивши воду кров'ю, пішов на дно.

Лела занурила свій кинджал у воду і змила з нього кров. Потім перейшла до корми і взяла весло з рук втомленого гребця. З силою упершись довгим веслом у річкове дно, вона одним рухом далеко вперед послала човен.

Чандра-Сінг дивився на Лелу, немовби побачив її вперше.

— Дочка нашого Інсура! — сказав Чандра-Сінг. — Наша дочка.

Погоня давно залишилась позаду. Човни пливли і пливли уперед.

Джамна, дочка сонця і сестра Ями, бога смерті, несла на південь, до Гангу, свої світлі води.

Попереду вже виднілись під сонцем білі зубці стін, бастіони та башти високого форту Агри.

Лела випросталась на кормі, дивлячись уперед.

— Тепер ми будемо битися в Агрі, — сказала Лела.