Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Кілька сипаїв, відстрілюючись, пробігли повз Інсура. Один упав, тяжко поранений у груди, біля самих ніг Інсура й випустив карабін.

— За мною, сипаї! — Інсур підняв карабін і кинувся навперейми через вулицю.

— Браття, за мною! — кричав він.

Велика група повстанців побігла за ним. На британських солдатів, що повертали з-за рогу, несподівано посипалася злива куль, оголені штики заблищали перед їхніми очима. Британці затупцяли на місці й повернули назад.

Дженні все стояла біля вікна й дивилась. Вона бачила, як Інсур зі жменькою людей тіснить великий загін британців, як здригнулись і кинулись урозтіч британські солдати, як Інсур далі й далі біжить вулицею, женучи ворога. На повороті вона побачила на одну мить обличчя сипая: ще бліде від недавнього поранення, уперте й мужнє обличчя.

«О боже! — подумала Дженні. — Як вони б'ються!.. Як вони ненавидять нас!»

— Увага, Дік! Там якийсь рух. Поглянь!.. Гарріс узяв бінокль з рук капітана Бедфорда.

Він побачив, як загін сипаїв тіснить британських солдатів і відганяє їх у поперечну вулицю.

— Звідки ж вони взялись?

— Мабуть, ховалися в будівлі резиденції. Там, очевидно, засіли головні резерви заколотників.

— Так, ти маєш рацію, Генрі. Полковник Гарріс звелів перетягти свої гармати трохи праворуч.

— По головному будинку резиденції — вогонь!

Сержант Джонсон нерішуче підійшов до полковника.

— Дозвольте доповісти, сер!

Сержант виструнчився, і в його тьмяних сірих очах Гарріс прочитав щось схоже на осуд.

— Що таке? — нетерпляче спитав Гарріс.

— Дозвольте доповісти, сер… Лазутчики говорили: в цій будівлі самі тільки жінки та діти… і поранені, сер.

Гарріс знизав плечима.

— Вас ніхто не просив мені про це доповідати, Джонсоне.

Кілька годин підряд артилерія розстрілювала красиву будівлю резиденції. У покрівлі в чотирьох місцях уже зяяли великі пробоїни.

Вода з фонтана текла, змішуючись з кров'ю поранених.

Дженні важко було відрізнити у натовпі від інших — розпатлану, з запалими очима, в порваному платті. Дарінат, взявши на руки свою поранену дівчинку, сіла поруч неї й обняла за плечі.

І тут, сидячи на східцях тераси, чуючи стогони помираючих, вибухи нових снарядів, тремтячи і притискаючись до індійської жінки, Дженні зрозуміла слова Лели Панді: «Ось які вони, твої британські піддані».

До третьої години дня впали кам'яні ворота резиденції, пробиті в кількох місцях.

Британці побачили кілька десятків наляканих жінок, які збилися в купу, дітей, що плакали, і з півсотні поранених, які помирали на камінні двору.

— Зібрати всіх, хто на ногах, і під конвоєм погнати на Королівський Луг, до християнської церкви! — наказав Гарріс.

Сам він не став займатися полоненими жінками й дітьми; щойно вістовий привіз йому новий наказ генерала Вільсона:

«Всі гармати, що знаходяться у вашому розпорядженні, зосередити в одній ділянці бою, на правому фланзі; центральний вогонь скерувати на будинок шахового палацу».

Гарріс послав Бедфорда на сусідню батарею, а сам узявся керувати установкою своїх гармат на новому місці.

Британські солдати подвійним ланцюжком охопили групу полонених і повели на Королівський Луг.

— Нехай ідуть швидше! — наказав Гарріс. — Хто відставатиме, підженіть як слід!

Через хвилин сорок сержант Джонсон повернувся й доповів:

— Усі полонені доставлені на Королівський Луг, сер.

Тільки після того як закінчилися бої за місто, полковник Гарріс дізнався, що серед полонених, відведених на Королівський Луг, була британська піддана Джеральдіна Гарріс — його дочка.

На дев'ятий день штурму впав Арсенал. Здалась уся південна частина міста і Велика Мечеть. Біля Аймерських, Туркменських, Делійських воріт стала британська варта.

Лише кілька сот сипаїв, які засіли в палаці Бахадур-шаха, ще чинили опір. І, як і раніше, неприступним для нападів британських гармат залишався старовинний форт на річковому острівці під стінами палацу — Селімгур.

Бахадур-шах давно утік з міста через південні ворота. У палаці засів Інсур-Панді зі своїм загоном.

Сипаї розташувалися коло великого фонтана в центрі палацу.

Дві могутні батареї четверту добу трощили розпеченим металом високі темно-червоні стіни знаменитого палацу.

Настав ранок двадцятого вересня. Палац тримався.

— Оточити будівлю і взяти заколотників живцем, за всяку ціну! — віддав наказ генерал Вільсон.

Із палацу було тільки два виходи: східний — до берега Джамни, і західний — у місто, в руки ворога.

Близько п'ятисот чоловік заховалися за його високими стінами: рештки Тридцять восьмого полку і чоловік двісті Бенгальської артилерії.

Інсур звелів підтягнути до західних воріт старі бронзові палацові гармати й забарикадувати вихід зсередини.

— Ми будемо битись до кінця! — сказав Інсур.

Кілька сот виснажених людей, чотири старих бронзових гармати, замовклі рушниці, — в сипаїв уже не було пороху, — і впертість, священна впертість повстанців, які вирішили померти, але не здатися, — ось усе, що міг протиставити Інсур важким гарматам британців.

Дві великі батареї безперервно били по високих, складених з могутніх глиб червоного пісковику стінах, що оточували