Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
На десятки миль довкола Делі були спалені й зруйновані селянські селища.
«Вчинені нашими військами звірства були просто нелюдськими, — писав один англійський чиновник Джонові Лоуренсу. — Щодо грабежів, то ми, звичайно, перевершили На-дір-шаха».
Багато днів підряд гарматний салют, що опівдні гучно розкочувався по рівнині, сповіщав про падіння фортеці й перемогу англійців.
Усіх мусульман у місті запідозрили в співчутті до вбитих шахових синів. Половина мусульманських родин була виселена з Делі за кілька днів.
Британські солдати завалювали колодязі, висаджували в повітря молільні, палили крамниці, оскверняли храми.
За кожного вбитого британця страчували тисячу індійців. Протягом десяти діб дванадцять міських возів з ранку до пізньої ночі возили тіла страчених.
Щоб не будувати помостів коло шибениць, для страти пристосували слонів. Слон слухняно підносив на спині цілу партію засуджених прямо до перекладини братської шибениці.
На плацу за містом довгим рядом стояли гармати. До зарядженої гармати підводили сипая і, прив'язавши його спиною до жерла, за офіцерською командою канонір давав постріл на дальній приціл.
Так розстріляли веселого сипая Лалл-Сінга.
Лалл-Сінг сам підійшов до гармати. Його хотіли прив'язувати, але він одвів мотузок рукою.
— Не треба! — сказав Лалл-Сінг.
Він став спиною до жерла, обвів поглядом війська, що вишикувалися на плацу.
— Сипаї! — гукнув Лалл-Сінг. — Браття одного дихання!.. Індуси, мусульмани, махратти!.. Готуйтесь до великого бою! Пам'ятайте мою смерть… А ви, сини чужинців, бережіться!.
Офіцерська команда, постріл, і лише кілька плям крові та два-три обгорілих клапті одягу залишились на тому місці, де стояв Лалл-Сінг.
На одного з засуджених у військового прокурора був особливий наказ. Засуджений був європеєць.
«Страта британського підданого може викликати невдоволення серед наших солдатів, — писали прокуророві з Таємного комітету Індії. — Досить буде, якщо, викликаний до генерала, він вислухає наказ про заміну смертної кари вісьмома роками тюремного ув'язнення і подякує її величність королеву за виявлену милість».
Британський штаб розташувався в християнській церкві Сент-Джемса. Але генерала Вільсона гнітили кам'яні склепіння церкви. Він звелів поставити свій похідний намет на просторому лузі перед церквою.
Кілька наближених до нього офіцерів — Вільям Ходсон, молодий Роберте, майор Берд і військовий прокурор Кейт-Янг — дні і ночі засідали з ним у наметі.
— Привести до мене Макфернея! — наказав генерал.
Ув'язненого повели здалеку, через усе місто, з будинку резиденції, де його тримали до вироку.
Стан переможців розташувався на вулицях; белуджі, кашмірці, пенджабські сікхи, королівська піхота, — в наметах, в похідних шатрах і просто під відкритим небом.
Макфернея ведуть головною вулицею під конвоєм. На просторій площі табором стоять белуджі. Їх пригнали сюди за тисячу миль — допомагати британцям здобувати старовинне індійське місто. Белуджі в широких смугастих бурнусах, до самнх очей закутані в білу тканину, дивляться на Макфернея й обертаються один до одного. Ось він іде, маленький, синьоокий, легкий, мов птах.
Кочівники добре знають його, він учив їх находити воду в пустелі і по зірках вираховувати час.
— Він завжди казав нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?..
Белуджі стежать за Макфернеєм очима. Сини пустелі сумні, перемога не веселить їхні серця.
— Ось ми ввійшли в Делі… Що ми побачили в ньому?.. Стародавню мечеть, розбиту снарядами ферінгів. Половина міста поклоняється Магометові і молиться всемогутньому аллахові так само, як ми молимось йому в наших кочів'ях. Невже ми прийшли сюди для того, щоб бачити, як мусульманські жінки плачуть над тілами своїх чоловіків?.. Ферінги примусили нас убивати братів у вірі.
Макферней іде далі. Будинки мовчать, вікна глухі, крамниці порожні, підвали завалені трупами. Делі безмовне.
На Срібному Базарі стоїть королівська піхота. Солдати товпляться біля своїх наметів.
— Дивися, Тедді Джонс!.. Он іде той самий старий, що був з нами на пароплаві. Він трохи постарів, але все такий же хороший.
— Він був до нас такий добрий, Боб. Чому ж його ведуть під конвоєм?
— Тому й ведуть, що був добрий.
На вулиці Садів станом стоять пенджабські сікхи. Їх мовчазний начальник довго дивиться вслід Макфернею. Він пам'ятає війну за Пенджаб і битву при Собраоні, коли зелено-чорний прапор сікхів ліг під ноги британського коня.
— Ось ми і ввійшли в місто… Що ми побачили в ньому?.. Трупи наших братів по крові.
— А цей чоловік був добрий до нас… Він охоче слухав розповіді наших дідів. Він перев'язував мисливцям рани…
— Дивіться, й індуси вітають його!..
— О, нещасний народ, індуси Доабу!.. Сікхи убивали індійців, а індійці сікхів, щоб саїби могли святкувати перемогу над трупами тих і інших!
Макферней іде далі. Пастухи П'ятиріччя, горці Кашміру вітають його. Він лікував їхніх дітей. Він записував пісні їхнього народу.
— Він завжди говорив нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?
— Його ведуть в намет до своїх.
— Він і саїбам скаже правду, — з глибоким переконанням говорить старий сивий індієць і сідає коло штабного намету на землю.
Довго не виходив з намету Вільсона шотландець Макферней. Старий індієць, що чекав біля входу, чув спочатку різкий голос генерала, потім неголосну мову шотландця і довгу тишу після неї.
Коли Макферней вийшов од генерала, він був, як і раніше, спокійний.
Мовчали й у наметі, немовби шотландець сказав їм таке, на що навіть у Вільяма Ходсона не знайшлось відповіді.
Першим отямився молодий Робертс.
— Старий сказав дивні речі, — зніяковіло промовив Робертс. — Що ми не маємо права порядкувати в цій країні… Що вона належить не нам, а народам, які в ній живуть.
