Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Мене виховували дідусі і бабусі, і я ріс дуже далеким — і фізично, і психологічно — від прагнень і побажань батьків. І якщо батько нагадував царя маленького вигаданого царства, то матір здавалася музою. Залежно від настрою і популярності професії в суспільстві, вона бачила сина то непересічним фізиком-ядерником, то геніальним музикантом, то видатним письменником. Але намагання залучити мене до мистецтва і науки виявилися марними: я не відчував потягу ні до скрипки, ні до підручників, ні до чогось іншого. Пам’ятаю, як мама бере в прохолодні руки мої худі довгі пальці і тихо, але дуже впевнено каже, що я повинен стати скрипалем, мовляв, такі пальці наче спеціально влаштовані, щоб грати на скрипці і зводити шалену від захвату публіку з розуму. Вона б здивувалася, якби дізналась, що такі пальці створені наче спеціально для того, щоб натискати кнопки пульту дистанційного керування пластикової вибухівки, яка може звести з розуму куди більшу кількість людей! Я виріс занадто сучасним: хотів щось створювати матеріальне, рухатись, спілкуватися, перебувати в центрі подій, і музика, музична школа, лабораторії та нудні лекції видавалися найбільшими несвободами, які тільки можна уявити. Я ріс знахабнілим невігласом, який любив читати пригодницькі книжки про піратів і мушкетерів і робив лише те, що подобалось.
Біль — ось що зробило мене людиною. Нестерпний головний біль. Він почав приходити років у сім. Не допомагали жодні пігулки, лише баба Настя, сидячи всю ніч на краєчку ліжка, тримаючи мою руку, могла хоча б якось полегшити страждання. Біль виштовхував усі відчуття, він виштовхував мозок і серце, людей, вулиці, місто, він виштовхував темряву і світло, він виповнював мене цілковито, і ніде не було спасіння. Хіба що в кареті «швидкої допомоги». Лікарі хитали головами, ставили діагнози, прописували ліки — все марно. Спочатку напади ставалися раз на півроку, потім раз на три місяці, потім раз на місяць, потім чи не кожного тижня. Пропорційно росла кількість анальгіну, чи цитрамону, чи якихось інших пігулок. Я ходив до школи, служив в армії, навчався в інституті, працював, курив, грав у футбол, вживав алкоголь, займався сексом, тобто жив і функціонував, як усі інші люди, без знижок чи поступок. Я ж не інвалід, моя вада зовні непомітна, та інколи у відчаї я був готовий обміняти здорову ногу чи руку на здорову голову. Чи знаєте ви, що значить жити так? Це не просто — кожного разу перемагати себе і біль і всміхатись. Однак настав час, коли біль став приходити по чотири-п’ять днів на тиждень. Інколи він ставав таким нестерпним, що я вже не міг встати з ліжка, голова крутилася, язик заплітався, я розмовляв, наче п’яний, ковтав пігулки жменями, і все йшло до того, що біль мав, нарешті, перемогти. Та мені не хотілося помирати саме так. До того ж я ще просто хотів пожити! Мені ж лише тридцять! Консультації найкращих лікарів, професорів та академіків, пропозиції зробити операцію, щоб дати лад судинам мозку, я сприймав скептично: я бачив кілька людей після таких операцій — шанси 50 на 50, операція лише відтягувала вирок на рік-другий. Я ставав живим трупом, і все йшло до того, що таки довелося б лягати під лазерний скальпель хірурга. За ті три місяці я встиг звикнути до думки про смерть і ставився до неї спокійно: смерть — то смерть. У нечисленні щасливі дні, коли голова була ясною і не запамороченою, я намагався, як міг, облаштовувати життя: у мої плани не входило пасти задніх навіть в останні тижні. Так я навчився думати, працювати і приймати рішення швидко. Дуже швидко. Мені було куди поспішати.
Мене врятували давній друг доктор Спок, щасливий випадок і бабця Надія.
«Я знаю, ти в це не віриш, але, здається, в тебе немає іншого виходу. Це хоча б шанс. Тільки спробуймо», — сказав доктор Спок. Я лежав на дивані із заплющеними очима: «Ти про що?» — «Та тут... є одна бабця. Кажуть, з мертвих піднімає», — тихо відповів Спок. Я осміхнувся через силу: «Ну, ти, Спок, даєш. Яка ще до біса бабця?» — «Звичайна бабця. Точніше, незвичайна бабця. От дядько мій до неї їздив із серцем. Допомогла наче. (Дядько в Спока — солідний мужик, директор цукрового заводу.) Ну, що ти втрачаєш? Давай з’їздимо, це недалеко за містом, подивишся, поговориш, не сподобається — вшиємось геть!» — «Що я втрачаю? Час!!!» — пошепки крикнув я. «Часу не існує. Ти ж знаєш...», — філософськи вимовив Спок. «А смерть?» — «Лише як юридичний факт».
Наступного дня ми поїхали до бабці. Її звали символічно — Надія. Вона лікувала дивно: у кімнаті, де бігали і верещали онуки — стояли на голові і перевертали з ніг на голову весь дім, вона ставила на скроні і спину звичайні літрові скляні банки і била, дуже боляче давила під руками і в пах. «Боїшся?» — запитала вона, коли я тільки-но переступив поріг. «Чого?» — «Смерті. Панікуєш інколи?» — «Ні», — хоча насправді кілька разів я був близьким до такого стану і лише неймовірним зусиллям волі повертався у відносний спокій. «Тоді вилікую!» — «А що ви мені лікуватимете?» — «Те, що у тебе болить. Голову. Вона розумна, але вражена Місяцем». — «Чим?» — здивувався я. «Місяцем.
Він оселив у тобі павука, який їсть зсередини. Уже майже з’їв... Але ти маєш мені вірити!» І я їй повірив. У мене однаково не було вибору.
Я їздив до неї рік. Ми потоваришували. Виявилося, в баби Наді лікується чи не половина міста, серед них і лікарі, і головні лікарі. Не всім вона могла допомогти, але мені — змогла. Щоправда, я нагуляв тіла ще на 15 кілограмів, бо щоб таке лікування не пішло коту під хвіст, треба було добре їсти. Та вагу можна скинути, біль — ні. Дякую тобі, бабо Надіє, за моє нове життя!
