Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

ж просто змінило форму, але не змінило суті, і треба лише трохи зачекати, і все владнається, все буде гаразд! Однак ішли дні й ночі, минали місяці, та нічого не змінювалось — кохання не поверталося. Жінки нервувались, терпіли, кричали, плакали, добивалися якоїсь лінивої, радше образливої, аніж щирої, ласки, а я тим часом потихеньку спав з іншими жінками, намагаючись непомітно зникнути з обрію назавжди. Вони бісилися і, зрештою, кидали мене. Я відчайдушно страждав. Але водночас зітхав із полегшенням, моє серце співало від надбаної свободи, і я кидавсь парубкувати. Я давав собі волю, о так, я давав собі справжню волю! Утомлювався, знову з кимось сходився і — що той Сізіф! — брався за камінь і починав знову перти його догори: скажені пестощі цілодобово в ліжку, секс на дахах багатоповерхівок і в туалетах ресторанів, ревнощі, знайомства з друзями і подругами, багато часу разом, обмін ключами від квартир, періодичне спільне проживання, сніданки, обіди, вечері, турбота, ніжне кохання, знову їжа і знову брехня. І як вирватися з цього запаморочливого кола, я не знаю...

— Голова болить?

— Так, дуже щось розболілася, не треба пити горілки.

— Ну що ти, Максе! Сьогодні ж Новий рік — треба веселитися! — сказала вона і жартівливо підштовхувала до себе.

Я сумно подивився на неї. І ясно побачив кожну липку невидиму ниточку нескінченного жіночого павутиння на своєму серці, так акуратно накинутого коханою. Вона навіть не зрозуміла, що тільки-но з нареченої перетворилася на приречену. Приречену на розставання. Стрімко, як комета, вона віддалялася від моєї галактики... Але якби навіть зараз, тут, на даху, коли пройшло стільки часу, коли я не знаю, чи житиму через годину, я мав би нагоду сказати правду, я б не сказав. Ні, не тому, що боюся, що вона не зрозуміє. Тому, що знаю: вона не зрозуміє. Єдине, що я змінив би в стосунках, — значно скоротив би час розставання. Я б пожалів її трохи більше, віддавши жалю перевагу над надією.

Кохана жінка просто збилася з ніг, щоб догодити, а я не мав ні мужності, ні сил сказати чотири прості слова: «Я тебе не кохаю!» І все. Коли вона запитала, чому я не хочу веселитися, я натягнув на голову плед, відвернувся до стіни і заснув. А через годину вона пішла, не зачинивши дверей своєї квартири, наче сигналізуючи, що вихід вільний — без квитків, річні абонементи також дійсні, — шукати того, хто зможе влаштувати справжнє свято, справжній тупо-веселий Новий рік, а я повернувся додому — їсти замерзле сало з макаронами і дивитись на Кіркорова. Роздери-душу видовище, я вам скажу.

З усіх любовних історій я зробив один висновок: я здатен приносити жінкам тільки нещастя. Точніше, я можу робити їх щасливими на дуже обмежений проміжок часу: мінімум на годину, максимум — на рік. Далі все, прірва. І зазирати в неї знову і знову немає ніякого сенсу, це безглуздя. Я кажу вам: я їх кохав. Вони — не вірили, і ви мені не вірите, ви мене не розумієте, бо я сам себе не розумію, тому не дивно, що й вони мене не розуміли. Вони не могли зрозуміти, ніхто не може зрозуміти, але інакше я просто не можу! А вони не могли так. Якби одружитися з жінкою, народити діточок, піклуватися про них і водночас бути вільним, зовсім вільним і чесним! Для цього, мабуть, треба, щоб вона мене не любила і мала такий самий ступінь свободи. І тут усе, фініш, мур, який я не можу перестрибнути. От і виходить, що затівати все з самого початку — повне безглуздя, бо фінал давно відомий, як результат от цього матчу. Немає жодного бажання знову братися за цей камінь, він занадто важкий для мене.

Отже, я людина без жодних шансів на особисте щастя; моя родина розпалася, усі, хто мене любив, померли, а нова, власна родина не почалася і ніколи не почнеться, мій син навіть не хоче зі мною розмовляти, і єдине, що я можу йому передати, — безумство свого батька: гіпотетичного «нобеля» у спадок. Можете приплести сюди Фройда або Юнга, не має значення кого — немає і в них відповіді... Тепер майже рівно 17:25, скоро закінчиться перший тайм, рахунок уже 0:2 на користь гостей — все йде за планом: і життя, і смерть — і в нас, думаю, є ще хвилин сорок-сорок п’ять потеревенити і про те, і про інше.

Зрештою, всі мої проблеми могли вирішитися того вечора, коли я побачив світло. Пам’ятаєте, колись я їхав у потязі і розмовляв із янголами, сліпим і глухонімим? Вони назвалися моїми небесними батьками. У всіх янголів є на Землі діти, хіба ви не знали? Я деякий час працював головним редактором газети і вскочив у халепу під час президентських виборів — випадкові бандитські розбори. Газету акуратно закрили, а мене через півроку перестріли в під’їзді. Але, як не дивно, мене не вбили.

7. Божевільня і солодке життя

Так, як не дивно, мене не вбили.

Мабуть, не було такого завдання. Я цілком реально побачив світло, найсвітліше світло у світі і за його межами, побачив своїх калічних янголів, які зустрічали мене, линучи над пероном із квітами в руках. «О, — подумав, — я потрапив у рай!» А потім побачив вусате обличчя лікаря. Як виявилося, майже через місяць. «А ми думали, що ти, як той Сісі, півжиття пролежиш у комі!» — сказав він. Я не знав, хто такий Сісі, потім мені пояснили, що це такий персонаж із популярного телесеріалу «Санта-Барбара». Я провалявся в лікарні всю зиму і мріяв навесні звідти нарешті вийти, але мене відправили в божевільню. Банально пов’язали серед ночі — і відвезли. Там дали по морді, кинули на підлогу, покопали ногами, натягли велику довгу білу сорочку, накололи антидепресантами і вклали в потойбіччя — класика жанру.

У божевільні я пробув, як порівняти з іншими, недовго — всього рік. За цей час я познайомився з величезною кількістю непересічних особистостей і тричі став абсолютним чемпіоном із шахів усіх трьох поверхів. Таких осяйних висот майстерності в божевільні ще ніхто не досягав, тож мені є чим пишатись. Щиро кажучи,