Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Щодо самого весілля, то я й досі впевнений, що якийсь куточок пекла має саме такий вигляд. Я дуже любив ходити на чужі весілля без запрошення, і це мені справді подобалося, але навіть на чужих весіллях я зустрічав значно більше знайомих людей, ніж на власному. З усіх боків через пляшки недопитої поки ще горілки на мене дивилися нетверезі чужі очі, навпроти взагалі сиділи нахабні морди, які раз по раз фальшиво затягували «Ти казала у вівторок поцілую разів сорок...» і лякали, що зараз украдуть дружину.
Вона ж почувалася цілком упевнено і була готова до будь-якого перебігу подій: дурепі кортіло, щоб усе відбувалося за правилами. Я мовчки терпів цей балаган і був дуже не проти крадіжки, але за однієї умови — дружину не повертати.
Найгіршою зі звичок гостей виявилася звичка кричати «горько!» Сидячи за таким весільним столом, не хотілося навіть розмовляти, не те що цілуватися, та ще й у присутності людей, які прийшли подивитися шоу, добре випити та попоїсти. Зрештою, вони мене довели, і я продемонстрував свіжоспеченим родичам і їхнім друзям своє справжнє нутро. Боюся, вони були прикро вражені. Після чергового заклику «горько!» я забрав мікрофон у дурнуватого тамади: «Увага! Максим Горький, «Пісня про Буревісника»: Над сєдой равніной моря вєтєр тучі собіраєт. Мєжду тучамі і морєм гордо рєєт бурєвєстнік... Шо він риє — нєізвесно...» Гості напружились, принишкли і повтягували голови в плечі. «Так от, — сказав я розважливо, — я на пам’ять багато чого знаю. І якщо хоча б одна скотина сьогодні ще раз крикне «горько!», я читатиму вам Максима Горького до отупіння, до ранку, поки не зачинять цей довбаний ресторан! Почну зі «Старої Ізергіль», продовжу «Піснею про Сокола», а там і до промови Павла Власова на суді з роману «Мать» дійдемо! Ви знаєте, що сказав про цей твір Володимир Ілліч Ленін? «Дуже потрібна книжка — цей роман «Мать», товаришу Горький. Оця от ваша «Мать» тепер нам конче потрібна!» — ось що сказав Ілліч!» Після прізвища Ленін — діло було на самому початку дев’яностих, ще в Радянському Союзі — весільний народ узагалі випав у ступор. Більше ніяке падло і рота не розкрило. Що ви хочете: коли брали чорти, я міг сказати і зробити все що завгодно. І плювати мені!
А справжнє просвітління прийшло наступного ранку, після першої офіційної шлюбної ночі, яку ми проспали, втомлені родичами і безглуздою біганиною. Я прокинувся першим, сів на ліжку і став роздивлятись обличчя дружини. Вона тихо сопіла і здавалась безпечною. І тут я раптом зрозумів, що ніколи не зможу жити з нею разом. Як я подумки тоді не шукав, ніяк не знаходив логічних причин так вважати: весілля скінчилося, і всі некрасиві моменти вже забувалися, вона-то взагалі молодець — трималася стійко, і я не мав жодних претензій, на нас чекала цікава шлюбна подорож, поміж нами не виникло ще нічого такого, що навіки б розвело по життю, ще не трапилося нічого з того, що може породити підозру і ненависть — усе це ще було попереду. Але вже тоді, першого нашого офіційного подружнього ранку, я знав, що все вирішено. Знав, але не вірив, пручався, і для того, щоб я дослухався до голосу провидіння, довелося проіснувати разом цілий рік і народити сина. Мабуть, так було треба: для того, щоб маленька людина, наш син, з’явився на світ...
6. Жінки, Бог і так далі
Той Новий рік, банальне відривання ще одного листка календаря, коли за тридцять першим грудня приходить перше січня, яке так чомусь полюбляють святкувати люди, я відсвяткував дома з пультом дистанційного керування від ТВ, підгорілими макаронами і трьома замерзлими в холодильнику шматочками сала. Я навіть не відкоркував шампанського — лежав на дивані і дивився у кретиноскоп. Клац-клац, безглузді картинки в екрані. Клац-клац, робити абсолютно нічого, хіба що вдавати, що, як і більшість людства, ти святкуєш Новий рік. От і все. Час плинув — у такі моменти чомусь особливо уважно прислухаєшся до того, як плине час, як плине життя, і розумієш, що в принципі немає ніякої різниці, як і де його прожити. Головне — не думати, що колись (може, завтра?) настане остання мить і ти перестанеш існувати. Твоє тіло у кращому разі покладуть у труну й поховають. І акуратно складуть віночки і квіточки на могилці. Загалом, до тебе більше нікому не буде діла. Тіло з’їдять хробаки, на тому все і скінчиться. А через сто років кладовище зітруть з лиця планети бульдозерами і збудують на його місці багатоповерхівку. Скажете, дуже сумно і краще про це не думати? Мені, наприклад, легше якраз думати: для мене смерть не кінець, не трагедія, не перехід до іншого світу чи таке інше, смерть для мене — звичайний і важливий елемент життєвого циклу, недарма ж мій батько був ученим-біологом... Переживши життя, переживу і смерть. Ти народився, прожив, помер — усе, аут, суши весла.
Звісно, є люди, для яких навіть думка про смерть жахлива. Їх найкраще заспокоювати тим, що всі люди рано чи пізно помирають, а далі на них чекають неодмінне прощення і вічне блаженство. І немає ніякої різниці не лише де й як жити, а й де і як помирати. А обставини важливі тільки в кіно і книжках, чи не так? То якщо між тим, як жити і як помирати, різниці немає, то жити можна так, як живеться, нехай навіть планета однієї прекрасної миті лусне від злості на людство. І тоді вже неважливо, ким тебе тут колись призначили: Героєм України, лауреатом премії Шевченка, мільярдером, принцом чи злодієм. Словом, побач світло, друже. Побач світло крізь вічне небуття! Воно завжди поруч, не хвилюйся! Лише заплющ очі і на мить уяви, що помер. Тільки без цих дитячих приколів: «Ось помру, тоді наплачетесь!» — ні, уяви своє тіло просто в труні, у самісінькій могилі, у слизьких хробаках, які жеруть очі і плоть. Тобі страшно, друже? То дій, і все минеться! Дій зараз і тут! Тобі треба хоча б раз пересвідчитись, що майбутнє світло існує. Розумієш? Ти можеш назвати його, як тобі заманеться: Рай, Едем, але ти мусиш вірити, інакше — ти просто
